Петербург

1968 рік. Не без підштовхування дружини ззаду я почав готуватися до вступу до ВВУЗ. Спрямував до Академії імені А.Ф. Можайського, у Ленінград. Та вже зірвали документи. А справа була така. Завівся в розрахунку солдатик. До того року в СОБІСі розрахунки були суто офіцерські. А тут дали солдата в мій розрахунок, з освітою, після двох років якогось одеського вишу. Та не просто солдата, а Кюриса Йосипа Леонідовича. Солдати в казармі звали його Йосею. Рудуватий і ростом мені до грудного кишені. Хлопець не дурний, але надто балакучий, всезнайко з брязкотом і гонором. Отримував з Одеси посилки з американськими сигаретами, усіх, крім мене, називав «кадри», ухилявся від роботи й на завершення всього на майські свята один на всю частину встиг напитися, і його з великим трудом відловив патруль. Бігали за ним по степу майже навколо частини. Я вже морально був готовий до відмови в поступі. Обійшлося.

Їду до міста трьох революцій. Ті, хто хотіли вступити до Можайки, оселилися в літньому польовому таборі, у десятимісних наметах біля селища Можайське, під тополями, висадженими на колишньому полі, де генерал Можайський А.Ф. випробовував свій літак. На натаскування запросили досвідчених міських викладачів, здебільшого доцентів. Видно, це був солідний приробіток до їхньої зарплати. По російській мові натаскувала літня пані, доцент-лермонтовець, за будь-якої зручної можливості прекрасно чітко читавши всіх підряд поетів Росії. Від неї ми почули категоричне твердження про перевагу Лермонтова над Пушкіним, принаймні, за творчою плідністю. Якщо порівнювати, скільки кожен із них написав за своє коротке життя, то це так. Свіже повітря й міцний сон сприяли швидкому засвоєнню забутих наук. Погода була як на замовлення, тільки сонячні дні. Як у Казахстані, тільки приємна. Почував себе настільки комфортно, що засинав у наметі, чекаючи виклику на якийсь іспит, і мене будили по гучномовцю.

Вступив на електротехнічний факультет, за фахом, але написав рапорт про безмежну любов і прихильність до радіо й був зарахований на радіотехнічний. Після заступлення дали 15 днів на «прощання з частиною», і я налегке рвонув до батьків у Мелекесс, на тиждень, а далі — у Тюру, до Лені. Попрощався з бойовими друзями — товаришами, роздав якісь речі й на потяг, що йшов на північному напрямку. Думав, що ще повернуся. Виявилося, ніколи. Лена залишилася допрацьовувати до декретної відпустки й здавати сесійну заборгованість у своєму МАІ. На «десятці» третій рік відкрився філіал цього московського вишу.

Одразу після приїзду в Пітер шукаю знімну квартиру. Дають адреску на Приморському проспекті. Їду, район чудовий, це Крестовські острови, красенна паркова зона. Та господиня кімнати в Боткінській лікарні. Їду в Боткінську. Дорогу по лісопарковій території лікарні показує лікар. Заговорилися. Почула, що я служив у Кзыл-Ординській області, вигукує: «Та в нас там постійно діюча протичумна й протихолерна експедиція». Точно, не щороку, але інколи на полігоні оголошували то холерний, то чумний карантин. Якісь проблеми зі старими казахськими похованнями, з традицією ховати небіжчика в сидячому положенні. Але все якось обходилося. Знаходжу господиню кімнати й домовляюся про ціну й заселення. За короткий час господиню виписують із лікарні, і я переселюся з гуртожитку на Приморському проспекті. Господиня виявилася блокадницею, розповіла гірку правду про ті роки, не героїчну й страшнішу, ніж нам давали в кіно й радянських книгах про блокаду. Про метрові шари покойників на крижаних ленинградських каналах і річках, складених у очікуванні льодоходу. І так «хоронили» в першу блокадну зиму. Про з’їденого чоловіка її подруги й подібне. Важко згадувати. Поселився. Кімнатка маленька, але зате близько до академії.

У січні з’їхав на Україну, забрав Лену з Татькою з роддому, а в березні літаком прилетіли в Пітер, вже втроє, усією сім’єю. Квиток коштував до Пітера всього-то 19 рублів. А влітку до нас у гості приїхав тато, я в цей час був у літніх таборах у Токсові. Там давали сучасну загальновійськову підготовку.

Зліва Вова Кочнев, справа Коля Гуйван. Токсово.

Побачив, як діє напалм. Приїжджаю з таборів і не впізнаю таткину коляску, вона вся обплетена згори мотузками. Виявляється, Таня вже почала вставати на ніжки й активно розгойдувати коляску. От, винахідливий тато й знайшов просте рішення проблеми.

Жили непогано, але без надмірностей у всьому. Довелося навіть продати подаровані батьками золоті годинники з браслетом. Оцінювач у ломбарді, лихвар, оцінив золотий корпус з масивним золотим браслетом на суму, еквівалентну піврічній платі за житло. Потім віддали мою нову, подаровану мамою елегантну кофту, за один місяць проживання, за 40 рублів. А восени переселилися в академічне гуртожиток на вул. Рузовська, 16, у колишні царські казарми Семенівського полку, «Семенці». Наголос на останньому складі. Вулиця загазована і шумна вдень і вночі. Але за символічну кварплату.

Наші добрі друзі з «Семенців» Інна й Слава Панасенкови зі своїми дітьми та Татькою.

Практично одночасно з початком занять почав грати за СКА Ленінград. Освоюватися довелося на ходу, паралельно йшов чемпіонат міста й Кубок ВУЗів.

Дуже важкі й довгі тренування. Додому, у гуртожиток, повертався пізно, а ж треба ще й готуватися до завтрашнього навчального дня. В Академії прекрасний спортзал розміром майже з футбольним полем. За царів це був манеж.

За чотири роки навчання й гри за СКА я бував у всіх спортзалах міста, але жоден не міг навіть порівнятися з нашим. У ньому регулярно проводилися міжнародні зустрічі з різних видів спорту, а вже змагання рівня чемпіонату СРСР, обов’язково. А як вміють кричати в Пітері шанувальники, я сам міг показати. Можайка дружно підтримувала Ленінградський «Спартак» у первенстві Союзу з баскетболу, й я виходив після такого гулу без голосу й з набряклими збитими червоними руками. Якщо зустріч відбувалася з ЦСКА, а це головний суперник Спартака, то гра неодноразово переривалася. Гравці не чули суддів! Поки невдоволений зал не наоретиться, команди відпочивають.

Граючи за СКА, я був у таких містах, як Одеса, Ашхабад, Алма-Ата, Харків. До Одеси нас запросили на турнір, присвячений 175-річчю заснування міста. В Ашхабаді я був уперше. Дуже не сподобалося. Спекотно, несмачна ресторанна їжа й відсторонені мовчазні чорно-коричневі аборигени в гігантських овечих шапках, схожих на капелюхи гвардійців Букингемського палацу.

СКА Ленінград

А ось Алма-Ата, в якій я був до цього кілька разів, ще за роки моєї служби в Тюра-Таме, запам’яталася тим, що я наочно побачив, як робиться дунганська локшина. Вона варта того, щоби присвятити їй пару окремих рядків.

«Познайомилася» я з нею ще в 1962 році, гаряче замовивши в якомусь алма-атинському кафе. Я в парадному лейтенантському мундирі. Приносять велику тарілку, заповнену товстою локшиною й шматочками м’яса в бульйоні. Не пам’ятаю чим, ложкою чи виделкою, і не з першого разу, чіпляю локшину й відправляю її до рота. Втягую, продовжую втягувати, ще продовжую. Почуваюся ніяково, не знаю, що далі робити. Відкусиш — локшина висиплеться з рота. Зробити якусь перерву й трохи посидіти з локшиною, що звисає з рота в тарілку, теж погано. В голові, окрім жалю через непродуманий замовлення, виникла жахлива думка, що треба буде втяганим одним диханням усе зміст тарілки? А вийшло ще гірше. Локшина раптом скінчилася й з бризками вдарила вільним кінцем по обличчю. Швидкість я, дурень, розігнав на максимум, щоб якомога скоріше закінчити цю екстремальну трапезу. Повний конфуз!

Локшину я, звісно, доїв. Бризки робив ще й ще. Витираючись, пітнів, боявся глянути на сусідів за сусідніми столами. Зарікся на все життя. І ось, через майже десять років після того позорища, на території Алма-Атинського ВДНХ бачу біля сітки, що огороджує відкриту кухню якогось ресторану, натовп, людин два десятки. Підходимо з товаришами по команді й бачимо, як молодий кухар, казах, розкотишить дуже товсту колбасу з тіста на дуже широкому столі, щедро припудреному борошном. Розкотишивши її до діаметра приблизно сімдесят міліметрів і довжиною трохи більшою за метр, він хапає її за кінці, відриває від столу, розтягує на ширину рук і енергійно розгойдує цю вже зменшену ковбасу вгору та вниз. За кілька таких помахів ковбаса стає вдвічі тоншою й вдвічі довшою. Хлопець складає руки на висоті над головою, бере обидва кінці в одну руку, а другою хапається за звисаючий майже до колін перегин цієї колишньої колбаси з тіста, повертає ці вже дві довгі «сардельки» горизонтально, вправно б’є ними по столу, піднявши хмару борошна й тут же починає горизонтальне розгойдування для розтягування. Розтягнувши тісто майже вдвічі й склавши руки вгорі, а потім захопивши все в одну руку, він уже отримав уже чотири довгі, більш ніж метрові сосиски. Знову схопивши звисаючий вниз перегин і вдаривши цією зв’язкою по борошні на столі, продовжує розгойдувати й розтягувати тісто. Усе це він робить в одному ритмі, як ударник в оркестрі, дуже артистично. Видно по всьому, що він отримує задоволення від виконання цієї роботи в постійному оточенні глядачів за сіткою.

Буквально за п’ять хвилин у нього в руках опиняється пучок тонких, товщиною не більше чотирьох-п’яти міліметрів ідеально рівних локшин. При цьому товщина всього пучка зросла майже до майже двохсот міліметрів! Майстер! Потім він бере ніж і в потрібному місці розрізає цей пучок і одразу кидає всю локшину в великий казан. За стандартом кожна локшина має мати довжину чотири метри. Ось цією саме дуганською локшиною я й задихався в далекому 62м році.

Відпуск у Мелекессі на Черемшане

В Євпаторії

Наступна глава >>