Авдонкіни та Вова Кочнєв

Найзначнішою подією для себе в Петербурзі вважаю знайомство й дружбу з родиною Авдонкіних, Вірою Іванівною, Сергієм Івановичем і їхніми дітьми, Мілою та Андрієм.

Класична петербурзька інтелігенція. Сергій Іванович, викладач у нашій Академії, полковник, меломан найвищого ґатунку й чудовий фотограф. Сергій Іванович володів великою домашньою фонотекою й глибоко розумівся на найсучаснішій звукозаписувальній та відтворювальній апаратурі. Переконаний, що за що б він не взявся, усе було б виконано на найвищому рівні. І його діти дуже гідно йдуть по життю. А я познайомився з Сергієм Івановичем абсолютно випадково, на першому курсі, біля великого стенду з фотографіями Пітера, зробленими, зокрема, і полковником Авдонкіним. Здавалося, що я доволі професійно щось пояснював однокурсникам про техніку зйомки представлених кадрів. Він підійшов до нас і почалася розмова, за результатом якої мене запросили до нього в гості. А далі все якось само собою перейшло до музики та звукозапису. А це повністю моя стихія. І найдивовижніше, що музичні смаки полковника, кандидата технічних наук і старлея, повністю збігалися. Боже, як мені пощастило його зустріти! А я ж, прибувши до Пітера, привіз свої улюблені записи з Тюри. Але всі вони були записані з ефіру, досить низької якості, у шумі. І раптом я почув їх у найчистішому звучанні на найсучаснішій найдорогішій апаратурі!

Віра Іванівна та Сергій Іванович Авдонкіни.

Зізнаюся, що й до знайомства з Сергієм Івановичем я вжив активні кроки в пошуках джерела якісних записів буквально в перші ж вихідні моєї першої петербурзької осені. Познайомився з меломанами в Гостиному дворі. Записав кілька котушок в обмін на чисті бобіни стрічки PE-41, привезеної з полігону, зі своєї порізки, так сказати, баш на баш. Ходив на грамплатівковий поштовх біля Апраксиного двору. У другу спробу наважився підійти до нібито вільно шатаючогося молодого щеголя з великим прозорим пакетом, у якому чітко демонструвався барвистий конверт із зображенням оркестру Каунта Бейсі. Я аж затремтів від жадання. Підійшов і прямо питаю: «Що, товариш, скільки коштує товар?» А той, не повертаючи до мене голови, відповів півголосом: «чотири п’ятдесят». Щось різко зупинило мене від подальших уточнень угоди — я відійшов убік, збентежений. У ті роки нова радянська платівка з записом імпортної музики коштувала рівно три рублі. Ну, жодним чином справжня імпортна, завезена морячками, не могла коштувати так дешево. Пішов до меломанів і мене «освітлено» — «у голові помножай на десять!». Це не в моєму гаманці. Наприклад, щойно з’явлена перша платівка Бориса Рубашкіна коштувала 120рублів. Три чверті моєї отримки. До Апраксина я більше не ходив.

Звісно, чекав, як свято, наступного запрошення в гості до Авдонкіних. Схоже, і Сергію Івановичу було зо мною цікаво. Але моє збирання музики не могло йти через цілком об’єктивну причину — через відсутність якісної апаратури. А в самій основі цієї проблеми лежала тотальна бідність радянського офіцерства і моя зокрема. Прилична імпортна апаратура коштувала неймовірно великі гроші, а якість радянських магнітофонів поступалася не на один порядок заграничним. Але тут Сергій Іванович придумав коварний план — запросити в гості й Лену, і дати їй самій послухати найефектніші стереозаписи. Так сказати, для підліку. Приходимо удвох з Леною. Віра Іванівна годує нас чудовим обідом, ведемо світські розмови і непомітно переходимо до «наших іграшок», як каже Сергій Іванович. Лена легковажно одягає надзвичайно дорогі красиві стереонаушники, а Сергій Іванович запускає квінтет Джеймса Ласта, записаний з особливо яскравим стереоефектом. Ласт першим застосував багатоканальний магнітофон при записі в студії! Бачу, дружина «спеклася» — готова до подальшої обробки. По дорозі додому дала згоду на купівлю уживаного «Грюндига ТК-46». Усього-то за тисячу рублів! Позичили у її родичів на Україні. Віддавали цілий рік. Я тоді одержував 180рублів на місяць, Лена близько 70. Як зараз пам’ятаю, як віз його, рідного, з Літейного на трамваї до себе на Рузовську. Казкова машинерія й у прекрасному стані.

Навчання в академії йшло у мене з задоволенням, і якби не часті відлучки — перерви, пов’язані з іграми СКА й спортивними зборами, то й без зайвої напруги. Я навіть встигав щось паяти вдома з радіолюбительства і активно працював у ВНО (військово-науковому товаристві), експериментував на кафедрі імпульсних пристроїв. Немало годин провів перед яскраво-синім екраном ДЕСО-1. Це монстр на колесах, заввишки приблизно два метри. Дволучевий електронний високошвидкісний, модель номер один. Як лінію затримки в ньому використовували велику котушку коаксіального кабелю.

А взагалі склалося враження, що навчати слухачів — це не основна задача контори, а щось на кшталт додатку до серйозніших завдань і тем, що вирішувалися кожним факультетом. Наш радіотехнічний мав для натурних експериментів свій літак АН-12. Особливо хочу відзначити відпрацьований навчальний процес у Можайці за повної відсутності солдафонщини у взаєминах постійного складу й слухачів.

Ліворуч на фото Льоха Подопригора, справа Вова Кочнев.

Самі лекції, практично завжди читалися не «хмурими» викладачами. Увесь цей демократизм підтримував гарний тонус і настрій до навчання, і жарт, розігрування та сміх супроводжували весь курс. Хоча якось ледь не зіграв фатальну роль.

А все було так. В актовому залі з якоїсь урочистої причини зібралася наукова громадськість і все командування, а біля прапора академії, позаду президії, виставили парний почесний караул. Запхали туди й мене разом із Вовою Кочневим. Виявилося, що це дуже неприємна робота: стояти по півгодини перед гігантським, повним залом на якому-небудь півфанерному високому помості та все тримати постійно героїчний вираз обличчя.

Стоїмо ми з Вовою і, не змовляючись, майже водночас самими лише очима показуємо один одному на величезну спітнілу, рожеву й круглу, мов кавун, голову якогось діяча в президії. Боже, мене відразу охопив нестримний внутрішній сміх. А разом із ним — жах: зараз зарегочу на весь голос, не втримаюся, і виженуть з академії з ганьбою! Здається, я навіть заплющував очі, намагаючись придушити сміх, що рвався назовні. Нарешті настала рятівна зміна. Виявилося, що Вова пережив те саме. Обом дурням стало не до сміху. Наступні чергування ми відстояли, цілком відвернувшись від президії й навіть не розглядаючи залу.

Ніна й Вова Кочневи.

У літні передіспитаційні сесії ми з Вовою Кочневим обов’язково виїжджали на риболовлю в Сосново. Була й з нами Людина на ім’я Вітя Сисоев. Яка краса околиць Пітера! Осинки, ялинники й тиха вода в кам’янистих берегах з окремими мальовничими нагромадженнями валунів. Якась сум і спокій. Мабуть, саме це формує характер справжнього петербуржця?

Приїжджали в гості рідні й близькі. І мої бойові товариші. За весь час навчання в Петербурзі мене навідували Лев Костюк, Фарід Мухаммедов і Гена Павлов. Справді, пів команди.

Описувати красоти Ленінграда не буду, здалося б банальним, хоч із перших же прогулянок, мені здається, я відчув спокійний характер північної столиці й став беззастережним її патріотом. З найяскравіших розваг вважаю походи на Аркадія Райкіна. У ті роки він уже нечасто виступав у своєму рідному місті. Переїхав до Москви. Квитки на нього в вільному продажі було неможливо купити. Але у мого однокурсника й тюратамця Віті Сисоева батьки працювали квитковими кіосками. Отаке щастя. Народ у день виступу Райкіна просив зайвий квиток на дальніх станціях метро, а ми, як білі люди, піднявши ніс, без напрягу, з хорошими місцями, неквапливо їхали дивитися й слухати кумира…

341е відділення після весняного кросу в ЦПКіО. Поруч зі мною Толя Курчевий. Наді мною, найвищий і не дивиться в об’єктив, Вітя Сисоев. Найправа крайнього Слава Шмидт. Високий брюнет у нижньому ряду Толя Крутин.

Пролетіли чотири роки навчання в ЛВІКА, і настало час визначатися, на якому полігоні продовжувати службу: на південному, у Тюрі чи на північному, у Плесецку. Обрав північний. Що визначило вибір? Перше. Основна частина нашої тюратамської команди «Восход» за ці чотири роки з різних причин залишила, перевелася з південного полігона. Друге. На четвертому курсі взимку слухачі виїжджають на військову стажировку. Наш навчальний відділ направили на Плесецкий полігон. Скажу, що в відділі було лише двоє людей, вихідців із Тюратамського полігона: я й Вітя Сисоев, і ми почувалися дуже впевнено в очікуванні будь-якої стажировки та навіть напряму після випуску. Решта людей помітно тремтіла, злякана трохи перебільшеними розповідями про «жахи Тюра — Тама». Думаю, їх лякало навіть це негарне словосполучення. Я, звісно, охочіше навідався б до рідних степових просторів Тюри, але вибору немає: їдемо туди, куди послали, на невідомий Північ. Середина грудня, зима в усій красі, ялини, сосни, берези, голі лиственниці й інші деревні прикраси вздовж залізниці. З першої години завозять на полігонний ІП, наше основне робоче місце. Це кілька капітальних будівель, деякі з яких увінчані різного розміру білими куполами антен. Красень! Усі споруди, як і внутрішні дороги, посеред змішаної за складом тайги з переважанням ялинника. Усе в чистішому білому снігу й відсутність всепроникаючого степового Бескунака. М’який клімат. Тутешня «десятка», називається Мирний, у кілька разів менша за Ленінськ, але дуже чиста й акуратна. І що дуже важливо, чудові перспективи риболовлі та полювання. До Нового року повернулися до Пітера. Мені з перших днів сподобався там клімат, тайга, зима з помірними морозами. Немаловажливий фактор і доступне, на відміну від південного полігона, житло. І що до «цивілізації», до Москви вдвічі ближче, ніж із Тюри.

Отримав направлення для подальшого продовження служби начальником телеметричної станції «Трал-К2Н» у/ч 14056.

Наступна глава >>