Розділ 26 із 29
Кодло-озеро
На території полігону десятки великих озер, але найбільше та найвідвідуваніше — Кодло-озеро. Цікаво, що всі північні озера на картах і в місцевому вжитку пишуться й говоряться з приставкою “озеро”. Озеро Оя-озеро, озеро Воя-озеро, озеро Сямг-озеро, Пукса-озеро і т.д. Напевно, лише наше міське озеро називається озеро Плесецьке або Плесці.
Справа г.Мирний, зліва оз.Плесці або Плесецьке. На передньому плані меморіали загиблим.
Перелічити озера, у яких я закидав вудочки або бурив лунки, не вийде. Це буде надто довгий список, можливо, за сто озер.
То й Кодло-озеро дивовижне не лише своїми розмірами, головне, що до нього веде чудова бетонка. І порівняно близько, кілометрів тридцять. Немало плотви та окуня було зловлено з Кодли. Але на нього ми виїжджали хіба що в перший рік служби. Ну, не цікаво ж так близько, так просто і по хорошій дорозі. Почалося освоєння околиць. І якщо влітку частина озер недоступна, відрізана непрохідними заболоченими болітами, то взимку, після промерзання ґрунтів, більшість озер наші. Машини їдуть у глухих кінцях лісових доріг, а далі — фінішний відрізок на лижах. У іншу зиму кожен наступний виїзд на риболовлю не повторював попереднього. Щоразу на нове озеро. Треба сказати, що зловити велику рибу в наших озерах — справа не проста. Практично всі вони заселені дрібним окунем або карасем у неймовірній кількості.
Та куди б не пробурив лунку, на першій же проводці мормишку трусять «карандаші». На якесь нове, ще ніхто не випробуване озеро, обов’язково далеке, важкодоступне, доводилося виїжджати вночі о десятій вечора, щоб встигнути до світанку на лід. Увесь нічний шлях, викопуємося, штовхаємо. Стараємося їхати двома-трьома машинами, надійніше, легше штовхати. Зі світанком виходимо на лід, буримо першу лунку, біля берега. Виключно для запивання спиртного. Наїлися і вперед, по-чистому, на крупняка! Але частіше за все нас чекає розчарування, усе та сама дрібниця. Добре, тепер завдання заманити в цю тьмутаракань своїх друзів-приятелів. Увесь зворотний шлях розробляємо стратегію брехні. Головне — не перебільшувати з розміром риби. З часом я обзавівся перепусткою в одну з таборних зон до одного з непоганих озер, Карм-озеру. Там ми непогано ловили в компанії сім’ї Анікеєвих, Нади й Толі, чудових рибалок.
Дуже часто всією сім’єю відпочивали на живописному Сямг-озері. Пісок білосніжно-білий.
Незабутня поїздка на Кен-озеро. Чомусь його називають Північною Швейцарією, хоча, можливо, в самій Швейцарії таких красивих озер і немає. Воно так мальовничо обрамлене надзвичайно ізрізаними скелястими і крутими берегами. І дуже багате на рибу. Андрійцеві було 11 місяців і ми з ним рушили в цю поїздку на Кен-озеро, подолавши дорогою одну паромну переправу через Онегу. Боже, як на цій поїздці кусали комарі й мошки. А він не знав, що треба плакати й скаржитися, а лише кряхтів, як старий дід. Характер уже проявився.
У те саме літо поїхали на вихідні на риболовлю на річку Ємця, приблизно за сорок кілометрів від дому, усі четверо, всією сім’єю. На той момент у нас уже була хороша польська тримісна наметка. Чудово порибачив, Таня з Леной і карапуз позагаріли, нагодували комариків. Навколо ні душі. Близько о четвертій ночі зібрали манатки й рушили назад. Розганяю машину, щоб подолати крутий і довгий, метрів двісті підйом у ярі, вимитому зливовими потічками. На самій вершині, як кажуть на відльоті, в останній момент, встигаю помітити стирчальний з трави гострий валун, і тут же машина трохи здригається від жорсткого удару. Обертаюся, і в світлі білоліття бачу з’явлену на землі безперервну чорну стрічку завширшки три сантиметри. У голові миттєво все перерахувалося, і на автоматі продовжую натискати на газ, аби якнайближче під’їхати до людей і прикинути, коли скінчиться масло, щоб не зіпсувати мотор.
Все. Далі гнати небезпечно. Заліз під мотор, намацав пробоіну. Майже кругла діра в картері, лізуть два пальці. Лена з Татькою стихли, розуміють, що справа серйозна. Понеділок, ранній ранок, глуха тайга дорога. І на службу не зателефонувати. До людної дороги дванадцять км. Залишаю народ у машині й біжу, на ходу скидуючи зайвий одяг. Побіг пару кілометрів, зменшив хід до помірного. Ще встигну зазнати задишки. І тут на щастя котить назустріч мотоцикл. Пояснив ситуацію. Чоловік збирався у свій відгул порибалити в тих краях, звідки я біг. Розумний. Каже, буксир не потрібен. Візьмемо масло у нього в гараж, а я зварю чоп і доволі допливу/доїду до Мирного. Поїхали до нього в селище Шелекса, привезли масло, і він покотив далі на свою вже запізнілу риболовлю. Народ у машині не спить. Тримають оборону від ведмедів і втікачів, заховалися. Лише бутуз посапує.
У мене в багажнику завжди в готовності сокира й пила. Змайстрував акуратний чоп, приколов його, залив масло й їхав потім майже тиждень з чопом, поки не заварив картер на нашому заводі. Жодної краплі масла не підтікла. Доброму чоловікові з Шелекси змайстрували продуктовий набір. Дуже скромно живуть люди.
Не забути поїздки на риболовлю в компанії з Ніною й Васеєм Карташовими. Душевні хлопці. А Василь ще й найсильніший хариузятник. Колись ми з ним навіть організувалися на ловлю в перетяг. Це коли в два спінінги з протилежних берегів. Здається, у цей чудовий сонячний день Лена напхала мій костюм Л-1 з чобітьками-вальенками й залізла у воду. Хоч і тепле літо, але вальенки обов’язкові, адже вода в Ємці завжди холодна. От іде повільно, іде і раптом ніби заверещить. Бо під ногами в неї затріпотіла галька, оскільки Лена зайшла достатньо глибоко й набула нейтральну плавучість. Страху натерпілась. Знайоме відчуття.
З сім’єю Карташових. Перед Леной Светик Булищенко.
Голова сім’ї «Картошкиних», він же ас-хариузятник!