Полярні Зорі - Тюра-Там

Восени 81-го року до нас приїжджає батько, і ми з ним удвох їдемо на Кольський півострів на запрошення його старого челябінського друга по Челябінську-40 на полювання та риболовлю. Лєна приготувала нам у дорогу пару здобутих напередодні качок, і у вагоні до нашої станції красиво їхали тільки ми з татом та два провідники. Від ст. Плесецька нашою практично меридіональною залізницею їдемо в бік Архангельська до ст. Обозерська. Далі ліворуч у напрямку Онезької губи Білого моря. Малошуйка, Маленга, Вірма. У Біломорську сходяться наша дорога і дорога Ленінград — Мурманськ. Проїжджаємо Кемь, Воньгу та безліч інших наймальовничіших напівстаночків. Із вікна вагона періодично видно морські простори й найкрасивіше узбережжя. Втім, і ліворуч очей не відірвати від чарівних краєвидів кам’яних розсипів, скель та височин. І ліси, ліси в яскравому осінньому вбранні. Стовпи телефонно-телеграфної лінії, що йде вздовж дороги, не вкопані в землю, а обваловані курганами великих валунів. Зійди на будь-якій напівстанції й відпочивай душею. Ех, казенне життя. Пожити б із пів року волоцюгою-мандрівником, оселився б на Кольському півострові, точно. На станції «Полярні Зорі», колишній «Зашийок», нас зустрічає Михайло Степанович Дорохов. У «Сороківці» це був молодий спеціаліст, який щойно закінчив технікум і разом із групою однокурсників був направлений на найпочеснішу роботу з виготовлення першої радянської атомної бомби. Робота йшла в шаленому темпі, вдень і вночі, за свідомого нехтування технікою безпеки. Індивідуальні дозиметри були, журнали контролю завели, але, за словами Михайла Степановича, всі дружно закинули свої дозиметри в шафи та столи. У його групі було 22 співробітники, чоловіки й жінки. За посиленого режиму секретності їх поселили поруч з об’єктом.

Коли почали виготовлення другого виробу, люди почали потихеньку вимирати. Усю групу зняли з «пробігу» й почали лікувати. Із 22-х живими залишилися одна жінка та Михайло Степанович. Тільки спинномозкової рідини йому прокачали близько 150 літрів. Провалявся він у Москві на вул. Говорова 6 (ця клініка приймала чорнобильців) близько двох років. Туди ж їздить щороку на профілактику. «Санітарію» в обстановці ядерних перегонів, нехтування власним здоров’ям ілюструє розповідь батька про звичайний рутинний виробничий епізод. В одному з корпусів дуже «брудної» стадії очищення потік якийсь сальник насоса. Корпус герметичний, із дуже товстими стінами, щоб «бруд» не вилітав назовні. Зима, холоднеча. Біля невеликого пролому в стіні «танцює» лікар у білому халаті поверх ватника із секундоміром у руках і легко вдягнений молодий хлопець у накинутому на плечі пальті. Із пролому вилазить такий самий хлопець і, не зупиняючись, біжить до сусіднього барака, кричачи на ходу: «є дві гайки, відкрутив!» Той, хто стояв із лікарем, скидає пальто й лізе в пролом. Через 15 секунд він також вискочить, побіжить у душ, отримає шоколадку — і його робочий день на цьому закінчиться. Жодних скафандрів, протигазів та інших респіраторів зі змінним взуттям.

Брат Михайла Степановича пропрацював майже до пенсії на маніпуляторах. Звісно, з радіоактивними речовинами. Розповідав, що в чому приїхав на роботу, відпрацював зміну, у тому ж і їхав додому. Отак працювали в перші роки в «Сороківці». Показав нам Михайло Степанович свій членський квиток спортивного товариства «Хімік». Із фотографії дивиться хлопець із величезною чорною шевелюрою. Як у Георгія Димитрова або теж марксиста Зінов’єва. А тримає його людина з абсолютно лисим черепом. Дали йому орден Леніна і 2-гу групу інвалідності. А з нею на жодну роботу не беруть. Довго він бідував, але якось зумів змінити другу на третю й нарешті влаштувався працювати на Кольську АЕС. Хороша зарплата, чудові мисливські та рибальські угіддя. Тільки здоров’я замало. Зберігся лише голос і дикція не гірша за левітанівську.

Тато з Михайлом Степановичем.

А запросив він нас з приводу спуску на воду свого катера «Амур-М». Першого катера цього типу на весь півострів. Його йому привезли з Ленінграда.

Повертаючись до зустрічі на вокзалі, хочу розповісти про його собаку Айну. Сідаємо в «жигульонок» на заднє сидіння. Попереду, у позі пасажира, спершись лапами на торпеду, сидить величезна вівчарка. На нас — нуль уваги. Це, виявляється, не вівчарка, а якась лайка. Михайло Степанович закінчив курси кінологів, і ця лайка допомагатиме йому брати ведмедя. Поїхали в містечко атомників. Варто було мені лише раз схопитися за спинку сидіння водія, як я одразу отримав оскал молодих зубів і гарчання. Степанич зупинився біля якогось магазину, і ми залишилися втрьох у машині. Ми й лайка.

Сидимо, будуємо плани. Варто було трохи підвищити голос, як до нас повертається величезна паща й неголосно каже: «РРРРРРР». Ну, ми й притихли до приходу господаря. Так, не промовивши жодного слова, й сиділи.

Наступний день пішов на підготовку до серйозної подорожі та розглядання колекції зброї. У колекції, крім мисливських рушниць різних систем, є автомат ППШ і Шмайсер. Колекція легальна. А яка в тебе нарізна зброя є? — запитав МС. На мою відповідь пролунало невизначене: «подумаємо».

Уранці наступного дня вп’ятьох, тобто з Айною, усаджуємося в «Казанку» знайомого єгеря і години три йдемо під «Ветерком-8» затоками Імандри. Правильніше буде сказати — системою озер. А там, де вони явно виглядають як затоки, то називаються лахтами. Вода, вода й круті зарослі береги — гриви, по-місцевому. Нарешті вперлися в якусь гриву, і почалося розвантаження. Дуже багато барахла та продуктів. Із самої зброї — моя двоствольна рушниця та п’ятизарядний автомат МЦ21-12. Єгер пояснив, як знайти його хатинку, розташовану по той бік гриви. Розповів, де в нього вже два тижні стоять дві сітки, і попросив їх зняти та випрати. Дав для цього пачку прального порошку й обіцянку повернутися по нас через тиждень.

Біля човна єгеря. Затока Імандри.

Розпили з ним біля човна на дорогу велику пляшку «Гамзи» й помахали йому навздогін. Серйозний і надійний чоловік.

Дотягли своє барахло до хатинки. Яка краса відкрилася перед очима з гриви! Землянка наполовину, однією стіною, врізана в схил, до води не більше тридцяти метрів. Хороші нари з матрацами, весь посуд, величезний казан і навіть новий надувний човен. І облаштовуватися не треба. Оглянулися, повечеряли й спати. Уранці, коли у вікні вже було світло, Айна попросилася надвір. І тут же, майже від дверей, почала гавкати. МС каже мені: «Візьми рушницю, там щось є». Виходжу й бачу: за двадцять кроків від хатинки, на верхівці сосни, сидить глухар і розглядає шумного собаку. Я його, не гаючись, знімаю, але він не долітає до землі, застрягає в гілках. Виходять батьки й вітають мене. А треба собаку. Знайшли на даху невелику драбину, і я виліз на дерево та палицею струсив здобич.

За сніданком дізнаємося, що собаки саме цього виду лайок так працюють по боровій дичині. Хороший собака має контролювати поведінку мисливця й без азарту, але безперервно відволікати птицю. Погода чудова, і ми дружно та неквапливо йдемо, так би мовити, на ознайомчу прогулянку. Грива досить рівномірно заросла невисокими соснами. Листяних дерев небагато. Під ногами білий мох і якісь великі чорні ягоди — улюблені ласощі ведмедів. Тайгою цей ліс назвати ніяк не можна, надто вже він чистий, провітрений, більше схожий на парк. Дуже часто трапляються лемінги. Це така доволі велика мишка, що відрізняється дивовижною безстрашністю. Я стою над ніркою, з якої наполовину вискакує і задкує назад зубаста крихітка. При цьому безперервно пищить, шипить і норовить вкусити мій чобіт. Захищає свій дім. Вражаюча хоробрість.

Ідемо втрьох і розмовляємо. На моєму плечі автомат. То праворуч, то ліворуч, на відстані 50-70 метрів, мелькає руда Айна. Не пройшли ми й пари сотень метрів — попереду гавкіт. Іду з настановою: якщо білка, то бий. Собака молода, треба натаскувати. Бачу Айну і, що найцікавіше, бачу, що вона справді мене контролює. Гавкає рідко, морда задерта градусів під 45, тож я без труднощів знаходжу глухаря. Не поспішаючи й маскуючись деревами, наближаюся на вірний постріл. Собака при цьому, не змінюючи місця, продовжує гавкати трохи частіше, позираючи на мене… Глухар на землі, і собака для порядку трохи тріпає його за шию. Розумниця! Прив’язуємо глухаря до палиці й несемо на плечах трофей на базу. Виходить, що з таким собакою основна проблема — винести й зберегти здобич. Мій тато, старий мисливець, сказав мені ввечері по секрету, що таке полювання йому зовсім не подобається. Схоже на вбивство. Але з продовольством проблем не буде. А ми ще не дивилися сітки.

Надуваємо човен і перепливаємо затоку. Береги й дно кам’янисті. Знаходимо орієнтир і тралимо кішкою. Є, зачепили, підіймаємо. Але що це таке? Раптом на поверхню води почали спливати райдужні масляні плями, а носи відчули неприємний запах. Підіймаємо сітку, а вона забита рибою різної свіжості. Деякі рибини просто розламуються навпіл. Величезні налими, щуки та гольці. Сморід. Витрусили, зібрали обидві сітки й попливли їх прати.

Через день виставили одну сітку й потім не знали, як упоратися з уловом.

Точно в призначену годину приплив наш єгер, нарешті пішов обіцяний прогнозом дощ, і напівмокрі ми дісталися додому.

Це була справді незабутня подорож. Відвідали чудову людину й проїхали потягом найкрасивішими місцями. Зійди на будь-якій напівстанції, постав намет і насолоджуйся красотами північної природи.

Посадили ми тата на поїзд, і я повернувся до своєї служби. А вже й сніг випав. Отримую повідомлення про посилку. Іду на пошту, отримую корінець бланка й читаю: «Висилаю спінінг, блешні пришлю пізніше. Дорохов». А поштарка суне мені вузький і довгий фанерний ящик. Забираю. Важкий, кілограмів на п’ять. Одразу допетрав, згадав ту розмову. Навіть нести містом цю невідому зброю моторошно. Розпаковую. Мати чесна, це ж сама самозарядна гвинтівка Токарєва. Щоправда, без магазина, але в усій своїй грізній красі. Під потужний набій, уніфікований із набоєм мосінської трилінійки. Приблизно через тиждень прийшли «блешні».

Нічого не вдієш, приладнав оптичний приціл і повіз у кар’єр у районі Ведмежих Гір пристрілювати. Звук пострілу у два-три рази потужніший за автоматний. Здавалося, весь полігон збіжиться подивитися. Але нічого з цієї гармати мені добути не вдалося. Лосі, як на зло, трапляються на полюванні, коли з тобою немає потрібної палиці, як кажуть плесецькі мисливці.

На їхньому жаргоні «палиця» — це нарізна зброя, гвинтівка.

Наступний розділ >>