Акім-болт - Тюра-Там

У нашому гуртожитку жили лише офіцери — холостяки другої групи, групи горизонтальних (автономних і комплексних) випробувань. Приблизно 30 мешканців. Народ був різноманітний, від затворників-інтелектуалів до відчайдушних гуляк. Але всі взаємини, саме повітря в гуртожитку були пропитані відповідальністю й дружбою чоловіків, спаяних не фальшивими партійними гаслами, а спільною серйозною справою. А оскільки офіцерський склад групи на 90 відсотках складався з молоді, то в гуртожитку постійно греміла музика: хтось уголос сміявся або сміялася ціла кімната, стукав бильярд або в кінці коридора якась пара, надівши рукавички, боксувала перед одним-двома глядачами.

У кімнаті нас жило троє, я, лейтенант Вадим Філіпов, партійне прізвисько «Барон» (він, схоже, був справжнім циганом) і капітан Коля, прізвища не пам’ятаю, але прізвисько «Малец». Дуже тихий і добрий малий, зовсім невисокого зросту. Жили дуже дружно, капітан мав кімнату на «десятці» і приїжджав переночувати нечасто. Але одного разу він не поїхав у місто, і на наступну ніч залишився, і в повітрі кімнати буквально запахло натуральним керосином. Я нічого не зрозумів, а Барон прикинув: це наш Малец нишком на ніч мажував свій пах і причандали керосином. Він же недавно повернувся з відрядження в Куйбишев, їздив з караулом на завод «Прогрес» за ракетою й привіз відтуда заодно й комах від тамтешніх дам! Негайно після допиту Малця поклали на ліжко, прив’язали рушниками за руки й півсерйозно відлупцювали. Він гучно кричав, але не злобно. Наступного дня повторили. Та товариш він був чудовий. Шкода, що незабаром дурнувато загинув під колесами вантажівки — добирався вночі перекладними в місто, переходив на перехресті біля другого КПП: першу машину його засліпила, він зробив зайвий крок, і його взяла друга…

А життя молодеча бере своє, і коли на вихідні з поважної причини в гуртожитку залишаються або затримуються такі титани гульби, як Міша Подпалов, то буде великий цирк. У «запої» Міша обов’язково буде танцювати зі шкафом. Стандартний шкаф, кесчівський, тристулковий, удвох його не підняти. Але не для Міші. Здоровий, чорт! Середнього зросту, але широкий у тілі й досить виразний на лиці. І любитель випити, побузити. Про любителів секи й преферанса розповісти не можу, не грав. Хоч опосередковано брав участь як спонсор. Якщо картярі знали, що в мене є гроші, то в ніч гри хоч зачиняйся на ключ, просили б взяти в борг при програші. Дехто продував за ніч по 2, а то й по 3 получки, бо їх безкоштовно годували.

А це наш «Фара».

Ніколи не програвав у секу лише Фарід Мухаммедов. Найталановитіша людина у багатьох справах, а не лише в іграх. Фара вів таємну (від начальства) записну книжку, де значилися його боржники. Якось він показав мені якусь її сторінку зі скороченнями й цифрами зі словами: «а це буде мамочці телевізор». У цих боях за 21 очко Фара гідно представляв групу пункту радіоуправління. (Записав — радіоуправління і знову згадався чудовий період у компанії з Амбрасухою). Пам’ятаю Аліка Костікова, теж запеклого картяра, він вчив мене правильно пити спирт із «підкладкою». Спочатку робиш ковток холодної води, але не ковтаєш її, а затримуєш у роті. Потім спокійно випиваєш стопу спирта, без мук, запиваючи врешті-решт добрими ковтками води з графина або кухля. Алюня не кваплячись виконував увесь ритуал підготовки до таїнства пиття, акуратно, без поспіху різав сало на дуже тонкі скибочки й клав його на хліб. Шматки хліба розкладав на тарілці, а хмиз розливав не у вульгарні стакани, а в мініатюрні стопки. А далі йшов основний процес …

Пізніше, доля, а точніше наказ по частині, свели мене з Генею Домантовичем. Як офіцер пункту радіоуправління жив Гена в двоповерховому гуртожитку, тримався доволі незалежно, у веселих компаніях не помічався, тобто зранку не пив холодну воду, а робив обов’язкову пробіжку по околицях у чудовому світло-блакитному трико.¹ А наказ по частині призначив мене в групу сприяння партгосконтролю або щось подібне, теж несуразне за назвою. Головував групу капітан Савинський Василь Васильович. Ось ми разом із Геном перераховували поросят на свинарнику, консерви на складі й перевішували вершкове масло в їдальні. І все обов’язково раптово. Так і залишилися назавжди безпартійними. Так і зустрічаємося вже багато років на квартирі Геннадія в Москві трійкою «відщепенців»: Льва Костюка, Гени й мене.

Лев, Ваня Сонцев, Вітя Сысоев. Четвертого вже підзабув. (на квартирі Геннадія). А найголосніше сміється Лена Мещерякова.

Одна з зустрічей тюратамців на квартирі Геннадія. Вгорі Шершень, Лев Костюк і Ваня Сонцев. Нижче Люся Шершава, Свєта Сонцева, Лена Мещерякова й Галя Сысоева. На підлозі я та Гена. Не видно Віті Сысоева й Тані Костюк.

2011 рік, та ж квартира, але посивілі, полисіли й в іншому інтер’єрі. Хазяїн квартири переконаний, що й так жити можна.

Найцікавішою й для більшості привабливою була кімната в одноетажному гуртожитку, заселена Дімою Тропиним, він же «Тропін», і Славою Акимовим, він же «Болт», «Болтяра», «Шерушилка», «Колотуха», «Анаконда», «Самэц», «Задвигайло», «Гігант» — і це не повний список його кличок. Пізніше в цю кімнату підселився Толя Корнієнко, він же «Угол». Частим і бажаним гостем кімнати був Альберт Миколаївич Коврига, начальник Диментія і Толі, капітан із флотських, випускник петербурзького ВВМУРЕ. Чудовий товариш і непревзойденний травильник анекдотів.

У гостях у Люди й Альберта, лютий 2012 рік.

Усі вони займалися підготовкою бортового радіообладнання ракети в МІКу. А Славік працював з апаратурою НС, БС і РКС. Нормальна стабілізація, бічна та регулятор начебто швидкості. Грамотний фахівець, начитаний, цікавий співрозмовник, дуже делікатний у спілкуванні й жахливо мнительный. Уважно і занепокоєно щоденно стежив за своїм здоров’ям і що особливо дивувало — за своїм настроєм. «У мене корені болять» — постійна скарга на своїй волосся кожному, хто заходив до кімнати. А про більш крупні органи він знав усе. Зріст був середній, щупловатий, але великий знавець і любитель диспутів про взаємини статей. Великий фахівець, але теоретик. І був у Акима (наголосок строго на першу букву) гарний друг Вова Денисов, той же Дэнис, той же Людина З великою Лицею. Лисий він був, як Ленін. Дэніс готував бортові гіропристрої при автономних випробуваннях.

І ось цей Дэніс, аби насмішити Славіка, якось під час стечення народу похвально відгукнувся про нібито величезні розміри Славікового пеніса, чим і досяг мети. Слава, як завжди, протестував своїм жалісливим голосом. Чомусь ця невинна жарта всім не лише сподобалася, а стала початком буквальної травлі нещасного старлея. Дійшло до того, що будь-який молодий лейтенант міг собі дозволити підійти до Слави й не дуже хлопаючи по спині турботливо запитати щось на кшталт: «А як здоров’я нашої Колотушки?» На що Слава завжди жалібно й трохи гнусанно блеяв: «Ну чого ви?» Чим ще більше роззадорював колектив.

А тут наші славні політичні органи створили алею почесі й вирішили розмістити її за Домом офіцерів, де дуже велика площа з клумбами гарних квітів і асфальтованими доріжками. Ось вздовж цих доріжок і розставили намальовані добрим художником великі портрети передовиків, оформлені в металеві рами на високих стійках. Майже на другий день під Славиним портретом висів на проволозі громіздкий болт. До загальної радості.

Третій зліва, анфас, Славік Акимов. Позаду нього Юра Немыкін, Лев Костюк, Діма Тропин і Коля «Малец». На весіллі «Шершня».

А історія, що одразу стала надбанням народу, про ранковий моціон Толі Корнієнка в кімнаті Акима на «десятці»?

Слава, як передовик отримав кімнату в багатоквартирці на першому поверсі й на своє нещастя дозволив Толі, нашому гусару й бабнику, переночувати на підлозі. Нічого особливого, звичайна недільна холостяцька ситуація. Але наслідки були страшні. Мало того, що Толя з жахливим шумом серед ночі заліз у кімнату через вікно, скинувши з підвіконня на підлогу 20-кілограммову гирю, що підперла раму, він уранці, коли вся квартира збиралася на мотовоз, дозволив собі «пустити вітер» голосніше оркестрового сузафона. По-гусарськи. У напівобморочному стані Акім падає на ліжко й, схопившись за голову, стогне: «Як же я тепер вийду з кімнати? Там же люди!»

Весною 63го їдемо втроє, Тропин, Акимов і я на «десятку» і купуємо собі велосипеди ХВЗ «Турист», так званого легкодорожного типу. Перебирана, обслуговуємо і починаємо кататися в межах 32й і околицях. Я відразу ж вирішився в найближчий відгул рушити на «десятку» на своїх колісах. Нормально, головне треба виїжджати пораненьки, до спеки. І щоб не було вітру. Мій рекорд 1 година 47 хвилин. Були й невдалі вояжі, повертались із-за сильного зустрічного вітру. Обгорав — занадто пізній виїзд, і через спеку повільно їхав, година чотири. А якось додумася в дорозі випробувати свій вестибулярний апарат, так сказати, на шляхову стабільність. Скільки можна проїхати з заплющеними очима? Просто мені набридло тиснути фаланги в великій кількості осілих зранку асфальт. Почав експеримент з коротких інтервалів, сподобалося. Подовжив інтервали, доки на повній швидкості не скотився кубарем під схил. Як на зло в цьому місці була канава. І весь мій чистенький і змазаний лісапед разом із сідоком зарився в пісок. Дурень! Але взагалі- то велосипед дуже корисна штука, різноманітнить життя. Використовувався пізніше в процесі вальяження майбутньої дружини.

Йшли шістдесяті роки, у Союзі почало дещо потепління, народ жадно читав «Один день Івана Денисовича», явлену до світла чудом і сміливістю Олександра Твардовського, і співав Булат Окуджава. Оскільки всі шкільні роки без винятку я прожив за колючим дротом, де батько працював у секретних містах Міністерства середнього машинобудування, а там у перші роки масово використовувався рабський труд засланих, то я часто бачив ці похмурі обличчя в багатотисячних колонах під вартою рум’яних солдатів із вівчарками. І читання повісті воскресило спогад про співчуття моєї мами до нещасних, як вона посилала мене на будівництво житлового дому, щоб нести хліб і ковбасу зекам. (Це було в 49м чи 50м році в Челябінську-40). Тепер-то я знаю, сподіваюся, що знаю масштаби репресій, але й зараз мені незрозуміло, звідки тоді, у шістдесяті роки, взялися очікування якоїсь нової, відкритішої життя, якихось перемін після єдиного безневинного прочитання повісті в наступному номері «Роман-газети». І взагалі-то треба подякувати долі, що кинула мене на полігон, на передову межу науки з її природним демократизмом і людяністю стосунків, а не в якусь звичайну частину.

Наступна глава >>

Незалежний, зайнятий і навіть, здавалося, чопорний. Зараз це найбільш хлібосольний, водокушальний господар «маліни» на вулиці Челюскинців, місце регулярних зборів «безпартійних негодяїв».
↩

Примітки