Мотовоз

Усі майданчики величезної території полігону пов’язані між собою й «десяткою» потужної залізничної мережі як для технологічних цілей, так і для транспортування служивого люду. Для довідки: до п’ятдесятирічного ювілею загальна протяжність ж/д шляхів полігону дорівнювала 500 км! (Мережа автодоріг — 1400 км). Отже, народ на роботу їде звичайними пасажирськими поїздами, а прізвисько «мотовоз», за легендою, успадковане від перших малих також пасажирських поїздів першого ракетного полігону Капустин Яр.

У 1967 році з міста, з платформи «Городська», на майданчики їхало шість таких поїздів. Вагони наших поїздів здебільшого плацкартні, трохи купейні, але є й зовсім старі, часів громадянської війни, суцільно дерев’яні всередині й назовні. У подібних вагонах знімають зйомки про руїну, НЕП і революцію. У русі такий вагон помітно скручується й їде ходуном із якимось залізничним скрипінням, обидва його кінці розгойдуються невпопад, самі по собі. Можливо, на інших маршрутах на інші майданчики йшов інший рухомий склад, не знаю, але наш був саме такий строкатий. На платформі біля кожного вагона зустрічає контролер, перевіряє перепустки, щоб ворог не заліз не у свій потяг. Наш поїзд стартував рівно о 7 ранку й повертався о 7 вечора, що й породило саркастичне «семичасовий робочий день». На дальні майданчики поїзди стартували суттєво раніше, і в тих випробувачів робочий день був, звісно, довшим. Відстань від «десятки» до нашої 32-ї близько 50 кілометрів.

О 8.30 наш поїзд прибуває на станцію «Мінська», де нас чекає автотранспорт частини, автобуси й вантажівки, і через 15-20 хвилин ми на місці, на своїй 32й, і о 9.00 приступаємо до сніданку в своїй їдальні. У 17.30 автобуси й ті самі вантажівки відвозять народ на «Мінську», а далі все в зворотному порядку.

Але поїздки з платформи «Городська» почалися десь із 1965 року. А до цього часу наші поїзди чекали випробувачів поранень на самій станції Тюра-Там, на дальніх коліях, за основними, магістральними. Куди й везли випробувачів з майданчиків після робочого дня.

Найцінніші нари — це треті в плацкартному вагоні, ними займалися в першу чергу, на них чудово спати. Якщо зайшов у вагон раніше, одразу забираєшся на улюблену верхню, шапку чи фуражку під голову й негайно, не чекаючи рушання, спати, спати. Як тільки голова доторкнулася до «подушки», одразу поринаєш у найсолодший сон. У дефіциті були купейні вагони, в них нишпорили втихаря в карти. У доміно найчастіше грали в плацкартних вагонах у ЧЧВ (людина — людині вовк). Кісточки доміно в ньому можна ставити верхньою стороною. Гра зі суворими правилами: програвший грає наступну гру стоячи, одягнувши шинель, шапку й підперізуючись портупеєю. У деяких компаніях положено вуха шапки опускати й зав’язувати під підборіддям. У вагонах взимку гаряче натоплено, роздягнутий розм’яклий народ дрімає: хто читає, хто грає в шахи, а якийсь чечев’янник стоїть у повному комплекті форми й відбивається. Коли я побачив це вперше — око не могло відірватися від такого ідіотизму.

Вагони завжди переповнені, особливо в п’ятницю, коли холостяк виходить зі своєї вичавленої майданчика погуляти на «десятку». Якщо пізно заліз у вагон, будеш їхати стоячи в проході або в тамбурі. Проте з кількох років вагонів додали, і з’явилися навіть вагони з сидіннями типу літакових.

Але найбільш яскраві спогади, звісно, про літній мотовоз. Кожна поїздка на ньому — це пісня, довга, сумна й пітна. Спекотний день (а тут не буває влітку прохолодних днів), вагон «прогрівся» так, що якщо ти не подбав схопити якусь папку чи товстий журнал, будеш їхати стоячи. Усього у вагоні розжарено і сидіння теж. І одразу всі починають пітніти. Сидіти треба акуратно, нічого не чіпляючи, аби не обпектися. Через годину під тобою калюжа від поту. І ось, після години мук наш поїзд нарешті прибув на станцію Тюра-Там. Розвантажуємося з мокрими пихами й спинами та починаємо максимально швидко, але з обережністю перебігати залізничні колії магістралі Москва — Ср. Азія. Швидко, щоб встигнути сісти в автобус або бортову машину, а обережно, щоб не потрапити під мчачі мимо потяги. Тому що «десятка» розташована з одного боку магістралі, а всі майданчики полігону — з іншого. А наскочити треба в транспорт, який відвезе тебе в місто. Не поспішиш — будеш до часу чекати повернення колони машин за тими, що відстали, вночі, взимку на вітрі.

Через пару років наші поїзди почали зупинятися в степу, не дійшовши до станції, на відстані приблизно п’яти кілометрів, і ми також із гиканням мчали до очікуваної колони з 20ти 30ти під тентом або відкритими вантажівками й автобусами. Кожна така посадка на машину — це змагання в швидкості, спритності, силі й нахрапистості. Оскільки основна маса пасажирів — це молодь, засиджена у вагоні й до вагонів засіла за пультами, то це вечірнє змагання за місце в авто відбувалося з молодським азартом, а в найкульмінаційніший момент перелазячи через борт вантажівки навіть із легкою запопадністю. Летять ґудзики, шнурки, риплять шинелі й усе це під крик і рик, приправлені витонченим матом, бо старші офіцери й начальство далеко ззаду. Хочеш не хочеш, а всі ґудзики з часом переплітаються на дріт. Проколюєш товстою спицею дві діри в шинелі, рознесені не менш ніж на сантиметр, протягуєш досить товстий монтажний дріт у вушко ґудзика й зав’язуєш на подвійний вузол зсередини шинелі. Вузол, звісно, виходить страшенно громіздкий. Зате якщо ворог і вирве його, то лише з клаптем шинелі.

Ці щоденні вечірні турніри одразу поділили молодих офіцерів на партію солідних, обачних, обережних і більш чисельну партію «веселих і жизнерадостних».

Але вже не треба було ані тим, ані іншим перебігати колії перед рухомими потягами. І ще згодом поїзди з полігону пішли на «десятку» під новим шляхопроводом, не пересікаючись із магістраллю. Та й після такої модернізації мотовоз залишався одним із головних подразників і ніколи не додавав оптимізму, а подекуди псувала добре прожитий день.

Нарешті на початку 63го року збудували й запустили на нашій 31й майданчику стартовий кисневий завод, підземний, і мій ЖХ, залізничне сховище, з пересувним заводом і офіцерами став готуватися до перекидання в Балашиху, під Москвою. Я без вагань написав рапорт про небажання служити в Балашихі, чим просто вразив начальство й побратимів і повернувся в свою другу групу Гогсадзе на розрахунок Юри Губарєва. Не міг я покинути рідну команду! Вважалося, що будь-який здорова мислячий офіцер мріє вирватися з Тюри в європейську частину СРСР, тим більше в Москву. А жив я на той момент уже свій третій тюра-тамський рік усе ще в двоповерховій гостиниці в тій самій кутовій кімнаті з Вовою Амбросовичем, він же Вол, він же Амбрасуха. Вол старший за мене на три роки, але виявилося, що в нас безліч спільних пристрастей і навіть, кажучи високим штилем, близькі життєві позиції.

Наближало неприйняття партійності, любов до халви й вафель, книг, якісної й джазової музики. Халва, між іншим, Амбрасуха міг за одне присідання з’їсти не менше кілограма. Як і я, до речі. Значно пізніше Волу вдалося перевестись у Москву, у систему ППО, для чого він навіть вступив до партії.

А скільки безсніжних ночей проведено біля радіоприймача! Піт Бун, Дін Мартін, Френк Сінатра, Бінг Кросбі, Поль Анка. А «Анжеліна» Едді Келверта! А потужні оркестри Каунта Бейсі, Дюка й Гленна Міллера, Кемпферта, Норі Парамора! Чудовий м’який Віктор Сільвестр. Ела Фіцджеральд і Луї Армстронг із Прімою. І неперевершений, неповторний тембр Уілліса Каннова, ведучого програму «Мьюзик Ю-Ес-Ай». Перші ж фрази його оксамитового голосу налаштовували на джазові смаколики нічного ефіру. Дякую хлопцям на глушилках — вони припиняли тиснути з початком музичного мовлення. Уночі досить добре приймалася станція «Радіо Бейрут» на середніх, а з зорі, «Радіо Цейлон», на коротких хвилях, теж із правильним, «своїм» репертуаром.

А настав час перебазуватися з цієї гостинної двоповерхової гостиниці-інтернату в інтернат моєї 2й групи. Так само «під одним дахом», як м’яко мені сказав Володимир Ємельянич, наш «Гога». Це довгий одноповерховий барак із центральним коридором, але на відміну від будівлі моєї колишньої гостиниці, барак обсаджений досить високими тополями, що дають тінь і затишок. Як і двоповерхова гостиниця, моє нове гуртожиток розташоване з одного боку від плацу. Тут ще два гуртожитки й будівля штабу. По інший бік плацу казармений містечко. З боку стадіону до плацу прилягає санчастина. Між двоповерховою й гуртожитком 2й групи стоїть барак, який згодом став жіночим гуртожитком. У гуртожитку 2й групи, як і в гостиниці, був комендант, теж сержант (прибирання, зміна постільного), але не стукач. У цьому його основна відмінність від готельного сержанта Полищука. А цей Полищук стукав на всіх мешканців двоповерхової гостиниці, просто з блаженством. Зараз у це важко повірити, але розпочавши скромну дружню попоєчку на двох, ми з Волом, куплені пакунки з закускою викладали на підвіконня свого вікна, щоб легко ввійти до гуртожитку під пильним оком інформатора. Ось наскільки міцна Радянська влада! Стукачем. І своїх дітей Полищук буде того ж учити, плодити холопів і донощиків.

Наступна глава >>