Томськ-7, Томськ-13

У 1953 році ми переїжджаємо до Томска-7.¹² Це теж закрите місто того самого міністерства.³

Вулиця Курчатова

Оселилися в селищі «Чекист»⁴ на другому поверсі двоповерхового дуже теплого шлакоблочного будинку з величезною лоджією. На цій лоджії згодом з’явився більярд. Тато розумівся на цій грі. Більярд великий, накритий сірим сукном. Зверху закривався двома щитами, і тоді на цих щитах могли спати двоє людей. Я все ніяк не міг перейняти головного, чим володів тато в цій грі, — неквапливості та вдумливості. Більярд лише на перший погляд здається нехитрою «пласкою» грою. У житті я зустрічав хлопців, які, здається, ніколи не навчаться класно котити кулі. Та й я недалеко від них відійшов. Через рік батько подарував мені маленьку одностовбурку двадцятого калібру, мою першу рушницю. Під час одного з виїздів на полювання на зайців біля якогось села я одним пострілом підстрелив кількох горобців. Мама приготувала з моєї першої здобичі чудову страву, щоправда, тушки були мікроскопічні, але ми урочисто їх скуштували. У ті ж роки я вперше спробував курити й пити вино. Точніше буде сказати, що курили ми цілком регулярно й часто, але не тютюн, а замість нього доводилося задовольнятися зім’ятим сухим березовим листям. Люльки були не саморобні. Тоді цей тютюновий прилад продавався цілком доступно. А курити нормальний тютюн дуже подобалося. По-перше, «по-дорослому», потім — заборонене, та й сам процес дуже чоловічий. Березовий тютюн, звісно, гидкий. Але курити ж усе одно треба! І зі мною нерозлучні друзі Толя Сидельников, Валера Дмитрієв і Боря Васильєв. Якщо сказати про їхню зовнішність, то дуже різні. Толя ширококостий, русявий і дуже ґрунтовний та розважливий. Валера чорноволосий, кароокий. Обидва добре грали в шахи. А ось Борька в усьому різко контрастував із нами. Фігура і особливо його чиста біла шкіра, точно дівчача, обличчя — абсолютно схоже на обличчя гоголівського Чичикова. Пухленький, здобненький і охайнісінький. Погано знав його батьків і не можу судити, чи то вони забороняли йому водитися з такими, як ми, чи то, навпаки, заохочували його потяг до нас.

А випили ми своєю компанією у шостому класі цілу пляшку 07 літра якогось портвейну. Пили на горищі будинку. Розійшлися по домівках і тихенько лягли спати. А вранці — скандал і допити… Борьці вночі стало погано, і він «розколовся». Шкодили. Щойно стемніє, компанія йде ставити «стукача». До комплекту цього входять канцелярська кнопка, картоплина і котушка ниток. Кнопка з ниткою встромляється в оконний перепліт, за півметра нижче до нитки прив’язана картопля, а далі на всю довжину нитка тягнеться в кущі або за паркан. Тут головне не гарячкувати, не гатити з плеча, стукати потихеньку й із паузами… Інколи зв’язували міцною мотузкою двоє протилежних дверей на поверсі й дзвонили кожному… Але найцікавіше захоплення, заборонене, — це виготовлення підпалювачів і стрілянина з них. Це не популярна серед хлопчаків примітивна бахалка із зігнутої під прямим кутом трубки, набитої сіркою з сірників, гумкою та кривим цвяхом, а складніша конструкція. Свої пістолети ми з часом почали робити схожими на старовинні дуельні. Щоправда, стволи виготовлялися з мідних трубок, і дальність уражального пострілу була не більшою за 30 метрів. Але гуркіт і дим — як у справжнього. Порох же був димний. Дуже багато експериментували з бомбочками з бікфордовим шнуром. Набиваєш гвинтівкову гільзу порохом, обжимаєш плоскогубцями шматок бікфордового шнура, вставленого в гільзу, сантиметрів п’ять, із правильним косим зрізом запального кінця. Чітко спрацьовувало й у воді. Проблем із порохом не було, у багатьох батьки були мисливцями.

Під урвище, на край болота, де ми з хлопцями займалися вибуховими справами, іноді, радше регулярно, приходили «червонопогонники» — солдати з молодими вівчарками на дресирування. Щасливчик, за обіцянку стрельнути з карабіна, одягав спеціальні стьобані товсті штани, такий самий бушлат — і в біга! Двоє-троє вівчарок на дуже довгих повідцях із шаленим гавкотом біжать навздогін. Першого разу було дуже страшно. Ноги ж у простих черевиках, вважай, голі. А солдатики знай собі під’юджують і покрикують, щоб не зупинявся і, найголовніше, не кричав на собак та не відбивався знятим через непотрібність і спеку ватником. Поведінка втікача обов’язково має бути боягузливою. Собаки, особливо молоді, несподівано від такого опору «злочинця» ошелешуються й присідають, що зовсім не педагогічно. Молоді вони, звісно, молоді, але морди й ікла в них уже ого-го. Якщо візьмуть у кільце, а вони саме так і норовлять зробити, то дуже важко стриматися й не заверещати та інстинктивно не замахати для захисту цим ватником… Але ось собаки нарешті втомилися. Настає етап привчання їх до звуку пострілу. У руках у тебе справжня армійська зброя, заряджена справжніми патронами. Бах, бах, бах! А яка сильна віддача!

До музичної школи мене двічі на тиждень возили до Томска (у тата вже був службовий «Москвич»). Міська музична школа містилася в одній будівлі з музичним училищем і, мабуть, приміщень не вистачало, бо в усіляких закутках, під сходами, у туалеті, скрізь і на всіх інструментах — від флейти до контрабаса — у будь-який час дня, а можливо, і вночі, займалися студенти. Відсторонено, самозабутньо і, якщо вже порівнювати з моєю старанністю, то просто фанатично. У будівлі стояла безперервна какофонія, і від неї нікуди було подітися — усі звикли. Але мені це заважало. У мене, як виявилося, був абсолютний слух: кожну почуту ноту я визначав автоматично й однозначно. Викладачі швидко це вирахували, і на уроках диктанту після першого ознайомлювального програвання всієї мелодії мене одразу виставляли з класу, бо однокласники негайно намагалися її в мене списати. Коли мама дізналася про цей мій дар, то остаточно утвердилася в думці про моє чудове музичне майбутнє, а даремно. Я халтурив, мучив інструмент і викладачів, приїздив на урок, не спромігшись підготуватися. Не моє це покликання, не тому дістався слух.

Якщо випадала вільна година (захворів викладач), то я обов’язково прогулювався центром цього старовинного міста. Часто заходив до аптеки й неодмінно витріщався на викладені на чорному оксамиті штучні очі. Вони лежали рядами у величезній коробці, штук п’ятдесят, не менше, різних кольорів і розмірів. В основі вони були з білого фарфору. Усі напрочуд схожі на справжні, і дивитися в ці зіниці хотілося нескінченно — чимось вони притягували. Більше я ніколи й ніде не бачив нічого подібного.

Томський державний університет

Томський державний університет і пам’ятник «Студентству Томска» на Новособорній площі.

Узимку заїжджали на колгоспний ринок за якимись покупками. Запам’яталися сани, повні рожевих туш зайців, і таких саней завжди було багато. Молоко селяни привозили у великих мішках у вигляді заморожених мисок по одному літру. І безліч замороженої риби всіляких видів. Ну, якщо вже згадав рибу, то треба сказати й про одне з основних захоплень томських хлопчаків — звісно, риболовлю. Якщо мене не відправляли до піонерського табору, то знайти мене, найімовірніше, можна було на річці. По Томі ходили пароплави, але рідко гвинтові, здебільшого колісні, що ляскали по воді дерев’яними плицями. Запам’яталася назва одного з них — «Сыктывкар». Щось мудроване й непристойне вбачалося в цьому слові. Біля нашого виходу до річки розміщувався великий затон для колод, а на високому березі — гігантська лісобіржа. Щоправда, всі лісобіржі, без винятку, завжди циклопічних розмірів. Це безкрайні штабелі колод на сотні метрів завдовжки й завширшки та на десять, а то й більше, метрів угору.

Сплав лісу в ті часи здійснювався виключно плотами або молем, тобто самопливом. Найварварськіший спосіб. Ці колоди ловлять у потрібних місцях бонами, складеними в довгі ланцюги вузькими плотами. Кожен пліт — це чотири-п’ять добрих колод, міцно скріплених скобами. Один кінець цієї зв’язки закріплений на березі, а другий надійно заякорений десь посередині річки. Довжина такої зв’язки може бути не одна сотня метрів. Вільно пливучі за течією річки колоди накопичуються в цих заплотах на величезних площах. Ось із цих бонів і рибалили, і купалися. Багато добрих піскарів ловили вбрід. Потім їх нечищеними смажили на багатті, підвісивши вертикально на похило встромлену паличку. Смакота! Ловили рибу на черв’яка, муху або коника. Черв’яків копали в черемховому гаю — їх там море, але ще більше комарів. Від комарів рятувалися чехословацькою маззю «Репудин». Їдко-ароматна рідина, схожа на гліцерин. Діставали її у військових, у охорони. Радикальний засіб. А корінні томичі, рибалки, споконвіку від гнусу намазували обличчя й руки риб’ячим слизом.

З дозволу батьків здійснили чотириденний похід на плоту. Звісно, без дівчат. Пліт робився так. Пливи, вибирай колоду, яка сподобалася, буксируй до берега, скобами скріплюй і дошками зверху зашивай. За пів дня спорудили. Навіть якийсь трап для чогось зробили. Запаслися маззю від комарів, казанками, вудками та харчами. Здебільшого батьки напхали нам тушкованки й згущеного молока. Усі чотири дні стояла спекотна погода. Купалися практично безперервно. Причому здебільшого на ходу, на глибині. Коли приставали до берега, ніхто не хотів займатися приготуванням їжі. Просто відкривали консерви, різали хліб і, як найскладніше, кип’ятили воду з листям смородини. Оскільки харчувалися не частіше двох разів на день, то трохи схудли й ослабли, та й спека висмоктує сили. Нам би іноді чогось солоненького поїсти. Відпливли недалеко, адже назад треба було йти пішки. Оце було важко, здебільшого через спеку: тягли нез’їдені консерви, та ще й легковажно напилися сирої води з якогось каналу, що витікав з боку ТЕЦ. Коли пили цю теплу воду, вона мала якийсь незрозумілий присмак. Але дуже хотілося пити.

Томь

Кілька разів виходили з батьком на катері не рибалку в Самуський і Моряковський затони. Катер військовий, як і в «сороковці». Але без кулемета. І знову нашим сусідом по новій квартирі, уже в Томске-13, а це все в тій самій спільній зоні, виявився рибалка й мисливець генерал-майор Шемина. У нього була дуже молода й ефектна дружина Валентина. А він сам за обідом з’їдав величезну, з кулак, головку часнику і при цьому ніколи його не чистив, а просто спльовував лушпиння.

Ось на його службовому катері ми й виходили в походи. Ночували не на судні, а завжди в одних і тих самих гостинних аборигенів, колишніх фронтовиків. Видно, дуже міцна сім’я. Господар, фронтовик, піхотинець, капітан, повернувся з фронту без правого ока, а на правій руці в нього залишилося два практично негнучких пальці у вигляді гачка або дзьоба червоного кольору. Його батько майстерно зробив до його улюбленої рушниці кривий приклад під праве плече й ліве око.

Познайомився з побутом корінних сибіряків, чалдонів. Жили вони з риби — ловили виключно щуку, коптили її в печі в диму на осиковій корі й возили до Томска на ринок. Ловили з човнів-довбанок, місцева назва — облыс. Це дерев’яна копія одномісного байдарка. Точніше, навпаки, байдарка стала копією облыса. Усидіти в ньому новачкові неможливо, тим більше рибалити. А чалдон в облысі сидить як влитий, знай собі тягає щук і молотить їх по голові спеціальною березовою дубинкою, заспокоює. Тільки невмовкний гул стоїть над протокою. Оце була риба в Томі! Цікавий був у Шемини водій, він же ординарець. Свіжоспійману дрібну рибку, мальків розміром не менше за середній палець, він ковтав живцем, не жуючи й не патраючи, попередньо злегка обтерши у воді від луски! Брав рибку за хвостик, задирав голову й акуратно опускав її в роззявлений рот.

Перший телевізор з’явився в нас у 54 або 55 році, батько привіз його з чергового відрядження до Москви. Це був «Темп». Звісно, чорно-білий, але з досить великим екраном, мабуть, із зошитовий аркуш або трохи меншим. У СРСР, у Сибіру, перші регулярні, справжні передачі по телевізору здійснив якийсь томський виш. Начебто політех. Ось його сигнал ми й ловили. Спочатку на дротяну антену у великій кімнаті, а невдовзі й на дюралевий диполь на зовнішній щоглі. Приймач довелося поставити в кутку вітальні, щоб передачу могли бачити не лише ті, хто щільно сидів на принесених із собою стільцях і табуретках у кімнаті, а й ті, хто сидів і стояв у коридорі. На сеанс приходила половина будинку. Перший час транслювали тільки фільми, обов’язково нові, зокрема й «трофейні». Щовечора по два фільми без перерви — і більше нічого. Заставкою для налаштування показували зображення кремлівської зірки.

Цікаво, що першим сигналом, який ми з батьком спільними зусиллями зловили на кімнатну дротяну антену, був фільм «Александр Попов». Можливо, це вплинуло на вибір занять у житті. Але як приймач телевізійного сигналу телевізор не сприймався. Здавалося, що він усе показує сам по собі. І навіть за перешкод або зникнення зображення томський передавальний центр сприймався абстрактно. Пізніше пішли передачі зі студії. Одного разу транслювали дуже довгий концерт дуже дивного й довгого Александра Вертинского. Він стояв у смокінгу біля рояля й іноді допомагав собі в співі якимось незвичайним м’яким диригуванням однією рукою. Запам’ятався також концерт Михаила Александровича. Це було бельканто! (У СРСР було випущено 70 платівок із записами Михаила Давидовича загальним тиражем 2 мільйони). У телестудії було дуже спекотно, софіти палили, і гості не розлучалися з хустинками, витиралися, не перериваючи ноти. Пізніше я дізнався, що відікони тих років вимагали надзвичайно сильного освітлення об’єкта.

У ті ж роки зародилася, не згасаюча й донині, тяга до читання. Тато захопився фотосправою. Із шостого класу я все робив самостійно — від зважування реактивів до друку. До появи повністю сенсибілізованих плівок на кшталт «ізопанхром» ми чудово обходилися «ізоорто» та «ортохромом», які допускали обробку при червоному світлі. Ми з татом навіть спробували себе в кольоровій фотографії. Пам’ятаю, що деякі реактиви були отруйними, із серйозними попередженнями на етикетках. Відвідував авіамодельний гурток і гурток випилювання лобзиком, безперервно читав усе підряд. Коли ж тут було займатися музикою чи навчанням?

Щоліта, здається, по одному заїзду, я вирушав до табору. У таборі було багато спортивних та ігрових розваг, але загалом там було менш цікаво, ніж в уральському «Акакулі», іноді навіть тужливо. Але ось одного разу підходить до мене здоровенний хлопець в окулярах і каже: навчи грати на скрипці!? Він, бачте, слухав мене під час виступу в місцевій самодіяльності, де мене вмовили щось зіграти. Видно, приголомшений грою «віртуоза» Олег Пуговкин і запалав бажанням між іншим навчитися такого дріб’язкового ремесла. У таборі він підробляв піонервожатим і був старший за мене років на п’ять, не менше. Або він здавався таким старим, бо був дуже великий, в окулярах, ґрунтовний у рухах і, абсолютно нахабно, курив. Батьки його виявилися якимись чекистськими чинами й виховали його надзвичайно самостійним. Настільки, що час від часу він діставав з-під якихось простирадл, відрізів тканини, складених стопками у величезній скрині, два іменні браунінги — його батька й матері, офіцерів НКВС. На вулицю ми їх не тягали, але крутили в руках, клацали спуском і «цілилися» в уявних ворогів із азартом. Я — то вже точно.

На столі в його кімнаті завжди лежали пакет тютюну й коробка з гільзами — порожніми, не набитими тютюном заготовками цигарок. І машинка для набивання їх тютюном у вигляді великого жолоба — накопичувача тютюну з прилаштованим до нього штуцером із поршнем, на який надягалася гільза. А я на той час остаточно зав’язав із курінням, та й Олег не дозволив би.

Коротше кажучи, майже щодня, вже й не пам’ятаю, по скільки годин або хвилин, я почав «давати уроки». От би мені таке бажання й старанність! Чомусь не пам’ятаю, до якого рівня ми дійшли, але справа просувалася дуже повільно й безнадійно. Я все чекав, коли ця волинка йому набридне. Хоча сам я почав займатися в музичній школі відповідальніше. Нарешті мені самому почало подобатися грати, особливо концерти Вівальді та Акколаї. Років двадцять пам’ятав їхні складні акорди і, здається, візьму зараз скрипку в руки — і пам’ять усе поверне. Ні, звісно. Пам’ятаю початок балади, складеної Олегом про мене: «У музикалці, музикалці фальш стоїть, це Петенька на скрипочці пищить…» Далі йшло оповідання про те, що мій викладач зі спеціальності Замицкий не витримує жахливої фальші й б’є мене по голові. Між іншим, дещо в баладі відповідало сумній дійсності — надто вже лінивий і нестаранний я був. Треба було займатися по чотири години щодня. А я — по 15 хвилин перед уроком. Але коли Замицкий був задоволений, у настрої, він діставав звідкись величезний шматок білого хліба, зверху якого лежав пласт сиру завтовшки в пів сантиметра. Ну дуже товстий. Він неквапливо відкушував його і, відкусивши, обов’язково клав на клавіші рояля.

У томській музичній школі я вперше грав у великому зведеному симфонічному оркестрі. Зведений, бо половина інструментів була від музичного училища. Надзвичайно прекрасні відчуття причетності до колективу дуже серйозних молодих музикантів, які за моєї скромної участі творять складний твір. Але найперше «творіння», з яким знайомлять новачка в оркестрі, — це чудова мелодія «до — ре — мі — до — ре — до» з репризою, тобто з повтором. Останні «ре» і «до» вдвічі довші за решту нот. Цією фразою музикант висловлює свою незгоду або невдоволення. На всі випадки життя. Причому якщо в нього немає під рукою інструмента, то ноти співаються, як на сольфеджіо. А означає ця невибаглива мелодія буквально таке: «до-ро-гий-то-ваа-рищ, да-по-шов-ти-наа-х..» Але реприза ніколи не застосовується. За свою музичну кар’єру я жодного разу не чув повтору.

Наступний розділ >>

Примітки

1. Первісних назв у міста було кілька, одна з наймилозвучніших — селище Берёзки. У 1954 році закритому місту було присвоєно назву Северск, однак пізніше в документах із метою секретності його стали називати Томск-7.

   У народі місто називали просто «Почтовый» — через те, що будівництво комбінату мало назву «Поштова скринька № 5»

   Для будівництва комбінату за наказом міністра внутрішніх справ організували виправно-трудові табори. Ув’язнені працювали не лише на промислових об’єктах, їхню працю використовували також під час будівництва житлових будинків та об’єктів міської інфраструктури. На будівництві закритого міста й комбінату працювали близько 20 тисяч ув’язнених.

   ↩

2. 1955. 28 червня. Сибірський хімічний комбінат у м. Томске-7 випустив першу партію збройового урану.

   ↩

3. 1955. 20 листопада. На СХК запущено перший промисловий реактор І-1.

   Усього на Сибірському хімічному комбінаті працювало 5 реакторів.

   ↩

4. На місці майбутнього міста в 1933 році було створено молодіжну трудову комуну «Чекист» (згодом — виправно-трудова колонія № 1 Сиблагу УИТЛиК НКВС СРСР), яка передала свою назву селищу, де жили першобудівники міста. Цей район і сьогодні носить свою назву.

   ↩