Сороковка

СОРОКІВКА

І ось ми в Челябінську-40, оселилися на другому поверсі двоповерхового будинку на розі вулиці Шкільної та проспекту Сталіна. У дворі був довгий дерев’яний сарай, де мешканці тримали дрова й старі речі. За сараєм у посадці стояли два дерев’яні котеджі, яких люди називали «дача Музрукова» та «дача «Курчатова»¹. Що генерал Музруков був відомий усім, а ось ким саме був той Курчатов, ніхто, як здавалося хлопцям, не цікавився. Обидві дачі були обнесені досить високим спільним дерев’яним парканом із будиночком для охорони. Не раз бував я в домі Музрукова в гостях у Кольки, сина генерала, сусіда по парті. Запам’яталися великі люстри й металева модель якогось важкого танка вагою приблизно десять кілограмів, яка стояла на самому почесному місці в передпокої. Тато розповідав, що генерал до «сороковки» керував Уралмашем.² Модель із найдрібнішими деталями, справжнє витвір мистецтва.

А.Д. Сахаров і І.В. Курчатов

А якщо йти далі вулицею Шкільною, повз «собачий інститут», то дійдеш до лазні. А для мене лазня — це не миття, а роздивляння оригінальних татуювань і важких ран на тілах оголених чоловіків. Після лазні тато неквапно випивав кухоль бочкового пива, здуваючи шапку білої піни, і купував пару кілограмів арахісу. Мама смажила арахіс у духовці, і він особливо смачний був гарячим, обпікаючим. А «собачий інститут» — це велика огороджена територія, можливо, з половиною футбольного поля, з якихось бараків і безлічі двоповерхових собачих вуликів із нескінченним гавкотом. Тепер я розумію, що це був за інститут і навіщо тут було так багато собак.

Новий і старий райони «сороківки»

Будинок цегляний, з централізованим опаленням і дров’яною плитою для приготування їжі. Вікна кухні виходили у двір, на сарай, тому мама часто бачила наші дворові витівки. У сусідньому будинку жив хуліганистий рудуватий Петька Гордон. Під час сварки його, звісно, дражнили «гондоном». Він був високий, бешкетник, старший за нас і лідер двору.

Проспект Сталіна будували від озера. Поруч із нашим будинком виводилася територія, обнесена колючим дротом на свіжеошкуваних стовпах, приблизно п’ятдесят на п’ятдесят метрів, по кутах — вишки з драбинами, і буквально на другий день заводили туди в’язнів та копали котлован під фундамент. Увечері «зики» відводили, відходила й охорона, залишаючи будівництво нам. Дивно, але ми в’язнів не називали «зеками», а саме «зыками». Увечері після виведення в’язнів було дуже цікаво тинятися по вже майже готовому дому. Тирили якісь вентиляційні виводи для споруд із землі складних палаців і замків з системою димоходів. Я тоді все намагався змусити дим йти немислиміми зигзагами та тунелями. Дружив із охоронцями на вишках — вони нас пускали до себе. З бездіяльності солдати щось майстрували. Один подарував мені куполовидного фігуранта на перекладині, що кувиркався. Мама підживлювала зеків, а ми з Валю передавали через дріт зазвичай хліб і ковбасу. А одного разу зеки передали нам дві столові алюмінієві ложки, інкрустовані склом або навіть напівдорогоцінними самоцвітами з нашими іменами. Речі музейної якості! За переїздів кудись зникли.

Центральна вулиця міста — проспект Сталіна. Зараз таку вулицю назвали б бульваром. Широкий бульвар становив собою прикрашену смугу тайги з могутніми соснами, огороджену витонченими решітками каслійського лиття. На перехрестях стояли величезні овальні опуклі дзеркала, мабуть для безпеки руху. І це в п’ятдесятих роках! Якось над містом пронісся потужний ураган, і кілька дерев упали навскоси через дорогу, зупинивши будь-який рух. Для пацанів — усяке розвага й розкіш.

А початок свій проспект бере з красивої набережної великого озера. Назви озера не пам’ятаю,³ але запам’ятав назву нашого п’ятирічного? пионерського табору на цьому озері — «Акакуль». Часто вживаю епітет «гарний», хоча точніше було б сказати «дуже красивий». Не тільки «сороківка», а й усі інші міста Міністерства середнього машинобудування явно проектувалися кращими архітекторами країни. Те, що вони будувалися на кістках і стражданнях в’язнів, це жахливо, але це зовсім інші й набагато серйозніші питання. Завершуючи тему містобудування, заявляю: той, хто не був у таких місцях і не підозрює, що міста можуть бути такими чистими, зручними й красивими.⁴

У перший клас я ходив у школу № 1, а з четвертого мене визначили до музичної школи за класом скрипки. Валю теж взяли в музичний упряж, купили піаніно, але вона якось вислизнула з занять, можливо, це зменшувало її статус відмінниці в школі або ще якісь міркування з часом звільнили її від цієї справи. Мій перший учитель за фахом, прізвище Векслер. Він брав участь у Фінській війні, втратив пальці на ногах. Носив явно укорочене взуття. Я й тепер бачу їх як живі, з подряпинами й потертостями. Був він нижчого зросту, з характерним носом — сплюснутим збоку, як картоплина, тобто з горбинкою. Завжди в чорному не новому костюмі, бачте ж, не дуже висока зарплата. Завжди на лацкані орден Боевого Червоного Прапора. Ми знали, що він грав в оркестрі міського драмтеатру. Дуже добрий дядько.

А в загальноосвітній школі класна керівниця Рема Олександрівна запам’яталася не лише своєю надзвичайно яскравою пофарбованою, присипаною пудрою зовнішністю й високим коком розпущених чорних волоссям, а тим, що переконувала нас серйозніше вивчати російську мову, бо вона дуже скоро стане найголовнішою міжнародною мовою. Ні більше й ні менше! Ось так школа, її авторитет для малюка, працювали на виховання в радянських людей відчуття особливої ролі в історії, схильності до самоізоляції, нетерпимості до іншої ідеології. І тут партія попрацювала. Як видно з нинішніх наших бід, це міцно вросло в свідомість народу.

З першого класу оформляв стінгазети й подібну наочну агітацію (до 10 класу). Довелося малювати й карикатури на шкідників і прогульників, у тому числі й на себе.

Зайнявся збиранням марок. Пам’ятаю кілька чудових марочок. Прекрасна серія льотчиків — завойовників Півночі, і марки з проєктами забудови столиці. Багато марок з діагональним допечатуванням нової ціни часів н.е. північ? На щастя, особливо серія голоду в Поволжі. Нова ціна середньої марки за допечаткою була в межах від 100 000 до 1000 000 рублів. А марки Туви! А художні репродукції! Вважаю філателію одним із найсерйозніших, гідних і розвивальних захоплень, яке, на жаль, завжди було для мене цілком недоступним через матеріальні причини. Я на півночі, у Плєсецку, пару років спробував увірватися в збирання, та куди там. Не потягнув.

Активно й, звісно, таємно, досліджував порох і «вибухову справу». На щастя, у тата пороху було багато: димового й бездимного. Трохи відступив після невдалого підриву цинкового стакана від батареї типу КБС, набитої димним порохом, майже чотириразовим завантаженням мисливського патрона. Бахнуло так, що сильно обпекло ліве око. Донині в ясний день бачу лівим оком якісь плаваючі ниточки й вузлики. Ну, якщо вже зайшлося про порох, то треба розказати і про відкриття нового міського стадіону «Хімік».

Трибуни були заповнені до межі, гриміли марші й бадьорі пісні. А на початок програми був підготовлений чудовий номер. На поле вибігли добрі молодці, відважні солдати-червоний гвардії, наша охорона, і почали дуже злагоджено, абсолютно синхронно виконувати вправи з гвинтівками з закріпленими штиками. Народ супроводжував ці дії дружними оплесками. Чудово виховали їх. І ось, закінчуючи останню «коленку», ця сотня теж абсолютно синхронно дала залп з усіх стволів. Гуркіт залпу з трьохлінейок такої сили, що публіка в шоковому стані наче одним стрибком підносить щось на кшталт «Ах» чи «Ой», а потім дружно матюкається…

І ще про порох. Пішли всім класом на прем’єру дитячого спектаклю «Цвіток-семицвіт». Про всеперемагаючу любов не пам’ятаю, яке походження дівчини до перетвореного на чудовисько юнака. Нещасний був у ведмежій шкурі, жахливо ричав, але дуже чітко говорив по суті справи. У найкульмінаційний момент дівчина почала махати великим червоним квітом і промовляти якесь заклинання. Вона не просто махала руками, а за чітко визначеною траєкторією: обертала квітку великим колом. Нарешті, коли вона закінчила свою тираду про тремтливу любов до чудовиська і чогось там торкнулася ним біля самої землі, у залі й на сцені згасло світло, почулася тихенька метушня й прогримів вибух з дуже яскравою спалахом. Одразу ж засвітили світло, і вражені глядачі побачили чорнолицю-щасливицю й поряд з нею такого ж переляканого принца. Розчаклувала. І велике кульове хмару сіруватого диму. Потім повоняло сірководнем. Коли я розповів удома про цей фейєрверк, тато зізнався, що в нього артисти позичили димний порох, і, мабуть, не правильно розрахували заряд.

Після першого класу влітку мене обов’язково відправляли в табір «Акакуль». Іноді на дві зміни поспіль, фактично на півтора місяця. У п’ятирічці я почав захоплюватися риболовлею. У ролі волосіні використовували звичайні чорні нитки. Ловили на мух і білий хліб. В уральських озерах багато раків. На озері ми їх ловили руками в незліченній кількості й у відрах, чанах, здавали на кухню. Після закінчення зміни влаштовувалося грандіозне багаття. Досі пам’ятаю пісні, що гриміли з табірних динаміків: «Ех, путь-дорожка, фронтовая, не страшна нам бомбёжка любая…».

А одного разу ми забрели до якогось водосховища, на березі якого стояли великі червоні щити зі строгими заборонами ловити рибу й раків. Я бачив раків у цьому озері чи річці приблизно вдвічі або втричі більших розмірів, ніж зазвичай! Вони дуже повільно повзли, а на їхній панцир ріс мох. Можливо, це було відомі нині озеро Іртяш чи Карачай⁵, перетворене на відстійник ЖРО (рідких радіоактивних відходів). Тато потім розповідав, що при цьому озері діяв загін мисливців, які цілий рік відстрілювали будь-яку дичину, що траплялася на воді.

Нашими сусідами по поверсі були Ієвлеви, з двома дітьми, нашими з Валєю однолітками — Галькою та Вовкою, з якими ми міцно подружилися.

З Вовею Ієвлевим

Борис Дмитрович служив начальником штабу полку охорони «сороковки» і, як і мій тато, був запеклим мисливцем і рибалкою. Іноді ми сім’ями виїжджали на патрульному військовому катері на острів «Сокіл» на риболовлю. Катер був невеликий, але на його ніздрі стояв кулемет. Острів, як і майже весь берег цього великого озера, був скупченням гігантських валунів, порослих чагарником і деревами. Але з усіх боків острова одразу ж починалися глибини, дуже багаті великою рибою, переважно кілограмовими окунями.

Під однією зі скель острова був невеликий грот із підводною печерою, що тягнулася десь під острів. У цій печері мешкала зграя дуже великих окунів. Перед цією печерою з нею лежав величезний валун із ділянкою над водою приблизно два на три метри. Я якимось чином, можливо, поплавком, опинявся на цій ділянці, тато зверху, зі скелі, подавав мені вудлицю з насадженою пучком черв’яків на великий гачок, який я намагався кинути далеко в грот, на підводну плиту, наче на стіл. Плита з невеликим нахилом йшла далі в печеру. Не звертаючи на мене уваги, з печери дуже повільно й розважливо випливали два-три «горбачи», один із них затягував насадку — я давав команду й спостерігав за короткою боротьбою людини й риби. Самої істинної боротьби й не було, бо «столовий майданчик» був на глибині не більше двадцяти-тридцяти сантиметрів. Зі скелі цього острова я одного разу побачив щуку довжиною, як мені здалося, близько двох метрів і відповідної товщини. Вона трохи стояла нерухомо, тіло її нахилялося в глибину, і повільно «утонула». Ніколи більше в житті я не бачив нічого подібного.

У зимовій риболовлі запам’яталася серйозна товщина озерного льоду. У ті часи ще не з’явилися шнекові лідоколи, лунку вирубували виключно пішнею. І щоб вичистити розбитий лід із глибокої лунки, тато ліг на лід.

Зараз у Сороківці лунку бурити легше…

Березень 53 року. Місто в траурі. Не стало Вождя всіх народів. З усіх динаміків лунав лише траурний марш. Нас теж у музичній шкільці примусили грати кожному якусь не весняну мелодію. Мені випало видавати «Першу втрату», здається, Шуберта.

Наступна глава >>

Примітки

1. Ігор Васильович Курчатов (30 грудня 1902 (12 січня 1903, Симський Завод, Уфімська губернія — 7 лютого 1960, Москва) — радянський фізик, «батько» радянської атомної бомби. Засновник і перший директор Інституту атомної енергії з 1943 р. по 1960 р., головний науковий керівник атомної проблеми в СРСР, один із основоположників використання ядерної енергії в мирних цілях. Академік АН СРСР (1943).

   ↩

2. Музруков Б. Г., директор Уралмашзаводу (9.11.1939 – 3.12.1947 рр.)

   ↩

3. Озеро Іртяш.

   ↩

4. 1957. 29 вересня. «Киштимська» ядерна катастрофа. Тепловий вибух ємності з високоактивними відходами на хімкомбінаті «Маяк» (Челябінськ-40), що спричинив викид радіонуклідів загальною активністю 20 мільйонів кюрі. Утворений східноуральський радіоактивний слід вибуху простягнувся на схід від комбінату на 1000 кілометрів. Забрудненою радіонуклідами стала територія площею близько 20 тисяч квадратних кілометрів із 217 населено-пунктами, у яких проживало 270 тисяч жителів. Усі ці люди отримали опромінення понад допустимі щорічні рівні. Населення (понад 10 тисяч осіб) було виселено лише з найгірших «брудних» ділянок.

   ↩

5. 1967 р. Під час тривалої посухи знизився рівень води в озері Карачай, куди здійснювався скид рідких середньо- та високоактивних відходів з радіохімічного заводу комбінату «Маяк», унаслідок чого оголилися береги озера. Минувший ураган підняв у повітря забруднені радіонуклідами іли й розніс їх на значні відстані. Усе це призвело до забруднення звісного середовища на площі 1.8 тис. кв. км. Вітеровий рознос радіоактивних аерозолів повторився в 1972 р.

   ↩