Ладиженка

На початку квітня 67-го року двох раціоналізаторів частини, мене й моториста Понамарєва, із стартової групи направили на базу збору відпрацьованих і впалих перших ступенів ракет і ракет-носіїв. Це кілометрів 300 на північний-схід від Тюри, у районі села Ладыженка. Абсолютно відрізане від великої землі селище якихось засланных, і туди, як кажуть, нічого не ходить. Оскільки з полігону проводилися пуски ракет і ракет-носіїв різних типів з різними польотними завданнями, то всього було організовано й створено 12 подібних до Ладыженки баз на трасах падіння по всій території Союзу з завданнями оповіщення та евакуації населення, припиненням господарської діяльності, збиранням упалих блоків і відшкодуванням екологічної шкоди. Практично оповіщення організовувалося через сільради, лісництва, місцеве МВС, через канали відкритого зв’язку з зашифровано фразою. Евакуйовували людей, відводили стада й проче.

Ці частини були розгорнуті в Джезказганській, Кустанайській, Кокчетавській, Целиноградській, Омській, Новосибірській областях і в гірських районах Алтайського краю та в Республіці Тува. Площа легалізованих полів падіння становила близько 1 мільйона кв. км. Частина в Ладыженці була сформована найпершою в 56-му році.

У цій відрядці мене цікавив один з блоків СОБИСа, а від Понамарєва — якийсь балон від пневмогідросистеми.

Летіли на ЛІ-2, в літаку були лише ми й екіпаж. Запам’ятався штурман: він виходив до нас у пасажирський відсік, аби покурити, і попіл від сигарети не стрясав, а висовував її в отвір у стелі фюзеляжу, роблячи це абсолютно звісно й витончено.

Прибули на засніжений аеродромчик і відразу пішли до штабу, щоб представитися начальству. Від командира почули, що офіцерський склад частини — це в основному переважно ті, хто в чомусь провинився на полігоні, і елементарно засланий сюди на «перевиховання». Розмістилися ми в готельному гуртожитку, тобто в звичайному бараці, ледь освітленому, бо все електроживлення береться від слабенького дизель-генератора. Йдемо в люди, а люди без натяків пропонують негайно вирушити в село за огненною водою.

Дзвінок у автопарк — і до дверей готелю підкотів танковий тягач. Нас було п’ять-шість людей, ми залізли на нього, за якимись поручнями трималися й на надто високій швидкості мчали до сільмагу. Закупили, що треба, і назад. І ось захотілося зранку водички, біса, яка вона гірко-солона! Вранці спробували довести воду до кипіння й зварити чай. Воду кип’ятили в хімічній колбі на електроплитці. Та жоден крутий завар не згасив цього жахливого смаку.

Прилетіли ми щасливо, бо щойно скінчився дворічний? буран — і на полях падіння залишилися не прибрані ступені від чотирьох пусків, вважаючи, шістнадцять блоків. Через день, чомусь увечері до готелю підкотив тягач, у якого замість башти якась сувора кабіна. Попереду за важелями водій, а праворуч від нього офіцер, обоє у шоломофонах, ми на дерев’яній лаві ззаду. Порадили нам опустити «вуха» шапок і зав’язати. Дивитися нам можна було лише у вузькі щілини збоку й у небо через круглий люк над головою капітана. Перед нами на всю ширину кабіни — потужний поручень із дуже товстої труби на рівні грудей.

До бази сто кілометрів. Як тільки ми рушили — а ми не рушили, а рванули, динаміка руху зовсім не автомобільна, ми вчепилися в той клятий поручень, не випускаючи його щосили й не відпускаючи жодної секунди, і тільки завдяки йому залишилися цілими! У кабіні темно; у щілину видно, як з вихлопної труби за великого газу вириваються снопи іскор, рев двигуна оглушливий, ми фактично сидимо на ньому. Вуха були травмовані так, що потім протягом трьох і більше тижнів у них безперервно свистіло. Амортизації жодної. Звісно, танкісти заперечуватимуть і доводитимуть, що вона є, але ми з Колею, не змовляючись, миттєво відірвалися від лави своїми задірваними сідницями і, мов жокеї в такій дико незручною позі — півстоячи, з опущеною головою, щоб не розмазати її об залізо, летіли в нічну невідомість.

Місцевість пагорбиста, а ми мчимо на максимальної швидкості, часом навіть стрибками, у повітрі. Посадки жахливі, жорсткий удар дошкою в сідло не рятує навіть позу, ми ж не бачимо дороги. Капітан половину шляху провів стоячи, висунувши голову в люк. Кілька разів зупинялися, оглядалися, і ми зрозуміли, що блудили. У ці благословенні хвилини пасажири падали на прокляту лаву, даючи відпочинок рукам і ногам. Для танка, розказали в готелі, найнебезпечніше — влетіти в яр із глибоким снігом. Зависає брюхом, кабіна наповнюється паром, і поки він не прогріє сніг до грунту, рухатися неможливо. Один раз колосальним молотком підбивали пальці траків.

Через чотири години були на місці. У голій степу це невеликий барак, у передпокої якого стоїть залізна піч, труба від якої проходить через стіну й далі тягнеться через усе спальне приміщення. У цій великій кімнаті приблизно двадцять ліжок із тумбочками, а стіни й стеля абсолютно чорні від коптоти й щедро розмальовані, подряпані порнографією. Біля печі великий ящик з толовими шашками, якими топлять піч, дрова не потрібні й їх немає. Полум’я від тола яскраво-жовте, та багато коптоти. На половині ліжок на чорних подушках лежать солдати в уніформі, всі з абсолютно чорними обличчями й руками. У правому кутку озвався й піднявся молодший лейтенант і відразу ж почав лаяти командира при солдатах. У ньому я впізнав свого знайомого, колись відважного лейтенанта-автомобіліста. Десь у 63-му році на якихось танцях з нагоди якогось свята я виконував тоді надмодний на ті роки твіст у нашому клубі з якоюсь ефектною брюнеткою з навчального центру. Вона, за чутками, незабаром вийшла заміж за молодого лейтенанта-автомобіліста. Також із навчального центру. Оце його я знав, ми з ним інколи грали в баскетбол. Дівчина народила йому хлопця, але відмовилася від сина й чоловіка. Сина лейтенант пристроїв у матері. І з того моменту життя й служба його пішли наперекосяк. Запив, гуляв. Сослали на виправлення в цю тьмяну країну, але, схоже, тут він і закінчить свою службу.

Поговорили про життя, а тут уже розвидніло, можна вирушати. Вийшли на двір: поруч стоять два тяглові тягачі, а зліва — гігантська гора фрагментів блоків і цілих блоків ракет різних типів. Висота гори — метрів десять, а діаметр за сто, а то й значно більше, бо весь сніг на помітному просторі всипаний дрібними фрагментами ракетної техніки, якими є прилади, трубопроводи, кабелі, радіоелементи в неймовірній кількості! Завдання копченої команди — рвати толом блоки на шматки й згрібати в купу. Для довідки: підірвати першу ступінь важкого носія треба 0.5 тонни вибухівки.

Молодший сів у наш танк, й ми рвонули на поля падіння. До них двадцять кілометрів, долетіли швидко, зупинилися, дивимося — а блоки при ударі об землю практично не руйнуються. Лише якщо падає набік, то блок трохи сминеться, а якщо вертикально, то зовсім не помітні деформації, а відповідно бортові блоки лише трохи зсуваються з місця. Викрутив я свій прилад, дістав і Коля свій балон, і рушили ми назад. Попрощалися з молодшим і в «сідла», знову кошмар!

Як ми дісталися до Ладыженки, чомусь не відклалося в пам’яті, схоже, господарі трохи змилосердилися над нами й не гнали коней. А там сюрприз — найближчі дні борта не буде. Ну гаразд, сіли, п’ємо чай, хоча менш шкідливо було б і випити водки. Але з грошима в нас туго, брали зовсім мало, та й навіщо нам було потрібних багато грошей. Через тиждень почалося інтенсивне танення снігового покриву аеродрому, а борта все немає і не передбачено. Ще кілька таких квітневих днів, і ми кукуємо тут до червня, до висихання злітної смуги. Зсерйозно запанікували. Коля зовсім з’їхав, обматюрив рідний полігон, схопив свій балон і закинув навіки в дальній замет. Я утримався від вираження протесту в такій формі. Отже, два тижні очікування, і прилітає за нами АН-2. Полетіли!

Як розвагу згадую активну участь нашої команди під час серйозних інспекторських перевірок, зокрема під час проведення зачотного трьохкілометрового кросу. Для абсолютно нетренованого, набридлого й зовсім не молодого офіцера, та ще й у спеку, у чоботищах із портупеєю з кобурою й протигазом це не лише недосяжний норматив, а й взагалі небезпечна справа… Урешті-решт, ми ж не звичайна лінійна частина, від офіцерів якої було б справедливо очікувати відповідної фізичної форми, а не штабні щури, що регулярно й обов’язково влаштовуються в спортзалі або на ігрових майданчиках. А нормативи для всіх цих категорій однакові, що абсолютно неприйнятно для офіцерів частини, яка проводить практично безперервні випробування ракет і супутників. Треба було вигадувати, маневрувати. Придумали.

Операцію успішної здачі норматива черговому перевірюваному підрозділу організовують так: на половині дистанції, поза зоною видимості перевіряючих, за пагорбом, лежить наша зібрана команда майже повним складом, очікуючи початку кросу. Прибігають, пробігають повз жвавих «кроссменів», вони нас не цікавлять. Ми зосереджені на тих, хто відстає, вже втратив надію, важко дихає, з витріщеними очима. Ось і вони, наші клієнти! З веселим реготом, вереском, виринаємо з засідки й хапаємо нещасних спереду за портупею та активно, незважаючи на нудьгу, буксируємо до фінішу. Завдання, до речі, теж не проста. Дихальця в них немає. Добігли, усі задоволені, і ніхто не в’язав дуба, показавши пристойний результат. Московських пижонів, що перевіряють, цілком влаштовує ці липові показники фізичного стану офіцерів випробувальної частини.

Наступна глава >>