Розділ 23 із 29
Катастрофа у військовій частині 14056
18 березня 1980 року, на 43пл. у/ч 14056 на другий стартовий день запуску космічного апарата 11Ф619 (КА радіотехнічної розвідки «Цикада-Д»), у момент завершення заправки РН 8А92 (окислювач — киплячий кисень, паливо — керосин) стався вибух ракети з подальшим пожежём.
Сучасний вигляд стартового комплексу в момент встановлення РН. Перший стартовий день.
Згідно з технологічним графіком, під час проведення цієї операції на стартовому об’єкті й біля нього було зайнято велику кількість випробувачів із числа бойового розрахунку та контролерів другого управління. Тому одразу загинуло 46 осіб, ще 6 померли від опіків у наступні дні. Бачив фото з «окорками», що висіли на фермам… Катастрофа сталася в тій самій частині, в якій я почав свою службу після закінчення Можайки.
Звісно, при випробуваннях ракетної техніки на Північному, як і на Південному полігоні, час від часу гинули люди, але не в такій кількості. Не рахуючи Неделинської катастрофи 1960 року. За моєю пам’яттю найбільша попередня катастрофа на Північному полігоні забрала життя 9 випробувачів.
Раніше, описуючи свої «подвиги» на такому самому старті такого ж носія на Південному полігоні, я відзначав виключну надійність і безпеку цього самарського виробу. Після заправки киснем будь-хто зі стартового розрахунку в тюратамську спеку спокійно скреб сніг з боковин для власного охолодження. І раптом таке!!
У кращих традиціях «організуючої, спрямуючої й ведучої на подвиги» ЦК КПСС ухвалив рішення всіх загиблих поховати на полігоні, щоб не виносити сор з хати. Поки з’їжджалися родичі загиблих, тіла нещасних було складено штабелем у якому-небудь неопалюваному сарайчику, оскільки штатний морг шпиталю не розрахований на таку кількість клієнтів. Стояли дуже сильні морози, усе це смерзлося, і коли настав час наповнювати домовини, довелося підпоїти солдат для розрізання цієї маси за допомогою бензопили.
А ось настав день похорон. Домівки розставили в головному (кінозалі) офіцерському будинку, з нахиленою підлогою. Було сформовано дві зміни почесного караулу, по офіцеру біля кожної домовини. Домовилися мінятися кожні 15 хвилин. Мене поставили в першу зміну.
Зайшли до залу. За завісою безупинно щось грає гарнізонний оркестр. Уздовж сцени поставлені столи з якимись медичними дрібницями, і в готовності стоїть купа медиків у білому. Медикам уже довелося чимало попрацювати, заспокоюючи й стримуючи масу приїхавших родичів. А весь непізнаваний зал рівномірно заставлений червоними заколоченими домовинами, встановленими на підставки, з великою фотографією загиблого й по шість стільців біля кожного. Нас розставили біля головок, біля фотографій. Стоїмо, чекаємо. Чекаємо дуже довго. Півгодини, не менш. (Пишу зараз про це й не знаю, як передати весь жах подальшого, адже пам’ятаю все, як учорашнє).
Відкриваються обидві стулки дверей, через які ми раніше заходили на кіноперегляд, і в зал не вбігає, а врізається маса чогось крикучого народу, чоловіки та жінки, усі з широко відкритими ртами, що оруть, і всі, не вгамовуючись, бігають залом, шукаючи своїх, рідних. Крізь усе наростаючий дикий рев чую, як почали валити домовини й намагатися їх відкрити. Гуркіт і якась метушня. Від цього оглушливого воя волосся під фуражкою стало дибом. Поруч із моїм згорілим зібралася налякана таджицька родня. Запахло якоюсь медичною гидотою, з усіх боків крики «лікаря!». Друга зміна розбіглася й не прийшла нас змінювати. А вони ж нічого не бачили, а лише чули. З глузду я там не зійшов, але нерви точно підкосило.
А з психікою в ті хвилини все-таки щось сталося, щось захисне, адже я зовсім не пам’ятаю, як закінчилося це прощання рідних із загиблими…
Потім були похорони з процесією через увесь місто. Я ніс другий вінок…
Комісія з розслідування причин вибуху ракети-носія не придумала нічого розумнішого, ніж звинуватити одного з контролерів управління, майора Дамінева в тому, що «допустив ослаблення технологічної дисципліни, що спричинило…». Марата я знав ще з Можайки, він разом зі мною в один рік закінчив академію на механічному факультеті і теж отримав розподіл у Плесецьк. З неприємною характеристикою й у тяжкому моральному стані його було негайно звільнено з лав СА.
Минуло багато років, на злеті гласності центральне телебачення у спеціальній передачі телепередачі «Як це було» розповіло про справжні причини вибуху. Виявляється, завод-виробник заправних фільтрів перекису водню, м. Суми, (перекис заправляється в ракету кількома сотнями кілограмів) таємно змінив технологію й сам припій під час пайки цих фільтрів. Ця «раціоналізація» призводила до недопустимого перегріву стику під час взаємодії припою з перекисом. Найбільш обурливим є те, що заводчани завзято мовчали після катастрофи стільки років.