Будні - Тюра-Там–Плесецьк

Приблизно з 65 років наш розрахунок СОБИС, окрім своєї роботи на ТП, почав виконувати роботу з системою й на СП, тобто входити в стартовий розрахунок. Роботи додалося небагато, зате з’явилася можливість купити в буфеті, відкритому в пристартовому бараці, щось з їжі, наприклад банку якоїсь сардини. Постачання на полігоні було жахливе, дякую военторгу.

Тут треба пояснити про розрахунки, що це таке, адже обидва звучать однаково. Стандартний розрахунок за будь-якою бортовою чи наземною системою, на технічній позиції, у МІКі чи на старті зазвичай складається з двох-п’яти фахівців. Але для роботи з виробом на старті всі ці розрахунки зводяться в так званий Стартовий розрахунок, тобто зведений. І склад цього розрахунку, переміщення його членів за годинною, півгодинною й п’ятнадцятимінутною готовністю перебуває під суворим обліком і контролем.

Це потрібно насамперед і особливо у другий день підготовки виробу, тобто в пусковий день, коли з СП знімають усіх, хто безпосередньо не зайнятий пуском. Для цього згодом навіть установили на пристартовому КПП спеціальні щити для жетонів за всіма ступенями готовності, за якими видно, який номер стартового розрахунку і за якої тимчасової готовності та де він перебуває. На старті, якщо все йде штатно, згідно з технологічним графіком, підготовка виробу триває дві доби.

У перший день після вивезення носія й установлення його в стартове спорудження проводяться, серед іншого, вертикальні комплексні випробування, за позитивних результатів яких стартова команда переходить на другий, пусковий день. Ракета заповнюється компонентами. Це дуже небезпечна операція, але такою вона стала такою лише через багато років після найтяжчої аварії з купою жертв на полігоні в Плесецьку. А в ті роки одразу після заправлення рідким киснем будь-який вільний номер стартової команди скреб ногтями сніг з ракети заради втамування спраги, і це було настільки приємно в спекотний день. Дармового снігу було так багато й він такий чистий!¹

Електровипробування проводяться з пультової бункера. Це підземне спорудження з бронедверима й двома лодкарними перископами, на півметра виступами над поверхнею землі. До стартової споруди приблизно 100 метрів. Іде передстартовий контроль систем носія. До нас у бункер нагромаджується начальство з академіками й по 15-ти хвилинній готовності зачиняються та закручуються вхідні двері.

Саме в цей момент два обалдуя зі стартового розрахунку, з бункера, відпросившись нібито в туалет, біжать саме до туалету (звісно, це кривобока й перекошена двоотворна дерев’яна халабуда, космодромний «чай»), але лише потім, щоб, почувши п’ятиминутну готовність, перебігати ближче до старту в яму, перекриту бетонною плитою з круглим отвором. Ця яма знаходиться приблизно на половині шляху до старту й має глибину півтора метра. Казали, що в цю яму планували усаджувати кінооператора. Подивився б я на нього, цивільного. Отак вони розміщуються зі своїми камерами далеко за колючкою периметра. Але в момент перерозподілу обидва перископи дивляться на виріб і «шалуни» не бачать. Звісно, без мене таку спокусливу пригоду не пройдеш… Сидимо в ямі, «контролюємо процес».

Передстартові команди йдуть за «гучною», їх давно знаєш напам’ять. Ось нарешті відійшла кабель-мачта, ракета перестала зависати — отже, все йде штатно й зачинялися дренажі кисневих баків. Наддув². Ось спрацювало запалювання, під стартовим спорудом виникло сяйво, через мить воно стало яскравим, як зварка, і з жойлевого каналу газовода вгору вдарило на висоту приблизно ста метрів стовп пилу й диму, і до нас прийшла ударна хвиля. Обидва обалдуї-герої присіли, тільки голови стирчать назовні, а в мене особисто з’явилися гострі сумніви в доцільності перебування так близько від старту, які миттєво перетворилися на прокльони на свій рахунок і бажання вкотитися в землю. Це двигуни перейшли з попередньої й проміжної на головну тягу. Найпекучіше бажання — аби вона відійшла і нічого аварійного не сталось. Повітря матеріалізувалося, перетворилося на тремтливий студень, що б’є по вухах, його, здавалося, можна було рукою доторкнутися й побачити. Усі клітинки мого організму здригнулися синхронно з ним. Ракета, здавалось, завмерла нерухомо, застрягла в фермах і стояла на цій скаженій газовій колоноці. Та ось вона потихеньку, але почала рухатися в правильному напрямку. З верхніх половин блоків поволі сповзають вниз товсті шари білосніжного пухкого льоду й снігу. Ось вона витягла свій ревучий «зад» за нульову позначку старту й стала видно вся її краса й міць. Чотири ферми, що тримали її за талію, відхилено. А коли вона піднялася на сто метрів, здалося, що вона прямо над головою. Жах, аж моторошно! У голові стукає запізніла думка: «Дурень!! Ніколи більше не наважуся на таку дурість». Але жодними словами не передати захват і жах під час старту ракети-носія типу 11А57! Нема таких слів. Після кількох пусків знову сидів у тій же ямі. Востаннє!

Найлегший наряд — це чергування по МІКу за відсутності спецробіт, тобто коли вночі в споруді нікого немає. Нас удвох: черговий — офіцер і його помічник — сержант. Добре влітку виносити стілець із черговки на свіже повітря й смакувати цікавою книгою при світлі ліхтаря, що горить над входом у споруду. А в холостяцькі роки книг прочитано не мало. І ось сидиш затишненько й іноді боковим зором помічаєш, як поспішають на світ фаланга чи скорпіон. Правда, скорпіонів бачити доводилося не часто. Навіть дуже рідко, всіх уже відловили промисловики.³ Подібна доля спіткала й великих степових черепах. Ніч тиха, небо всіяне сріблом зірок, цвірінькають комашки. Взимку, звісно, гірше. Зазвичай дме, жодних цикад і кожні чотири години треба відкривати сховище бойових ракет і знімати показники термометра й гігрометра. Сховище — це великий кам’яний сарай, трохи менших розмірів, ніж МІК, на чотири зібрані в пакеті ракети 8К74 на залізничних ложементах по одній. Такий запас для стратегів із ЦК і Генштабу тримали на випадок ядерної війни зі Штатами. Словом, за відсутності спецробіт наряд по МІКу можна вважати синькурою та душевним відпочинком.

Але раптом — чутні кроки в цій оксамитовій темряві. І, о жах — це ж наш «Козел», зам. нач. штабу! Зник чергування, замаскований! Це він, чорт, прийшов заробляти класність, хоче, щоб його включали до складу бойового розрахунку як спеціаліста. Усі вони, штабні, але особливо політпрацівники, прагнуть потрапити в списки нагород за вдалий запуск або пуск.

Бере ключ від пультової, запалює світло, вмикає трансляцію на повну гучність і починає «керувати» згідно з мережевим графіком підготовки носія. Удає з себе нашого капітана Барбариша, що веде горизонтальні випробування носія в МІКу. Тільки‑но озирнешся, гримить: «Стикую блок А з блоком Б»!! Минає півгодини чи година, знову МІК здригається: «Стикую бік А з блоком Д». Дурдом. Він буде так удавати аж до світанку. І до світанку по всьому будинку буде грімкотіти на всю гучність. Ідіот.

Мабуть, усі штабні й ксёндзи мали липову класність. Знаючи, що ніколи нікого з них не допустять до техніки. Але жоден із них так тупо не удавав із себе спеціаліста.

І наприкінці служби в частині, так сказати, дембельським акордом цього майора було вручено останній «перл». Нарешті в експлуатацію було запущено туалет у нашому гуртожитку, але з сюрпризом. Кабіни були збудовані так, що дверці не зачиняються, упираються в коліна, і їх треба піввідкритими утримувати рукою. Щоб було смішніше.

Десь влітку цього року над полігоном мали підірвати два ядерні боєприпаси для випробування стійкості системи радіокерування нового ракетного комплексу 8К75. Для цього з полігона Капустин Яр мають запускати ракети в наш бік з ядерними ГЧ. Коли і о котрій годині буде перший експеримент, ми знали: о 13 або о 13.30, ми йшли на обід. День був звичайний, спекотний. Сонце пече безжально, пам’ятаю, що в момент вибуху ми проходили повз їдальню навчального центру. Раптом усе навколо засвітилася яскраво-білим світлом, немов спалахом зварювання, але дуже коротко, на мить. Сонячне світло порівняно зі спалахом абсолютно жовтого кольору. Обшукали небосхил — жодних слідів, жодних плям. Чисте блакитне небо. Другого вибуху не спостерігав і не знаю, чи був він. Пізніше почув розповідь очевидця другого вибуху. Кажуть, що бачили в небі якесь хмарне утворення.

Б.Е. Черток у своїх спогадах «Ракети й люди» описує подібний раніше експеримент: « 1 листопада 1962 року о 14 годині 15 хвилин за яскравого сонця на півніово-стокові спалахнуло друге сонце. Ядерний вибух у стратосфері — випробування ядерної зброї під шифром К-5. Спалах тривав долі секунди (ракета Р12 на висоті 60 км для перевірки можливості припинення всіх видів радіозв’язку.) За картою відстань до місця вибуху — 500 кілометрів. Ефективно. Повна тиша на всіх діапазонах. Зв’язок відновився лише через годину з невеличким перевищенням».

Того ж року на полігоні в районі 61-го майданчика провели операцію «Зсув» — визначали вплив ударної хвилі від вибуху 1135 тонн тротилу на шахтну пускову установку, техніку й тварин. Уперше в житті я побачив з вікна вагона, як степом повз наш майданчик у бік 61-го з неймовірною швидкістю мчали два танки у вихорах пилу. Швидкість бойових машин приголомшувала! Танкісти гнали свої танки в останню путь. Для випробувачів полігону це було незабутнє видовище. Я й не уявляв, що танк може мчати так стрімко!⁴

У літній день степовий повітря відчувається абсолютно сухим. Тим не менше, холодні поверхні кисневих баків за кілька десятків хвилин вкриваються товстим шаром щільного дуже холодного снігу.
↩
Створення додаткового (надлишкового) тиску в баках для покращення роботи паливних насосів (боротьба з кавітацією).
↩
Улюбленим розвагою промисловиків (представників промисловості), особливо тих, хто вперше приїхав у відрядження до Тюру, було «нагодувати мурашок». Ловилася фаланга. Частіше прямо в залі, куди вони просочувалися в щілини залізничних шляхів. За талію до неї прив’язували півметровий шнур, щоб не бігла надто швидко. За цей шнур фаланга підносилася до нори підземних мурах. Мурахи зовсім крихітні, а нора — діаметром 3-4 міліметри. У кілька разів менша за тулуб павука. Фаланга, без жодної вагання, мчить від нори. Але на ній уже сидить пара сміливців, а з нори вибігають нові. Суматоха й погоня. Кого встигає, павук перегризає, та кусаючі вершники стають усе більше й більше. Від нори вже метрів 5, а то й усі 10. Але рухи здобичі слабшають, і от фаланга вже їде у зворотному напрямку. І чим ближче відряд до «збирачів», тим ширше вхідний отвір. Ще кілька хвилин, і фаланга зникає під землею. Розвага закінчилася.
↩
Пізніше доля подарувала мені «задоволення» прокатитися в танку «з вітром». Про це далі. ↩

Примітки