Розділ 13 із 29
Риболовля та полювання
Зібралися на зимову риболовлю, на озеро Каракеткен, що за п’ять годин від Тюри потягом у південному напрямку. Компанія підібралася приблизно одного віку й з однаковою схильністю до спиртного. Треба чесно сказати кілька слів про важливість цього параметра. З досвіду пікніків і спільних походів на риболовлю найприємніші спогади про відпочинок на природі залишаються в більш-менш однорідних компаніях, без азартних пияків…
Сідаємо на потяг, який тут не зупиняється, здається, ташкентський, десь опівночі. Вагон купейний, натоплено спекотно. Провідник, літній казах чи узбек, узяв по рублю й завів нас до купе, де спав гладкий чолов’яга, та пообіцяв розбудити перед Каракеткеном. Розмістилися, роздяглися, потруїли анекдоти, посміялися із хропуна. Він не хропів, а просто кричав хропінням. Угамувавшись, заснули. Прокинулися від несамовитого крику провідника: «Каракеткен! Каракеткен!!»
А потяг уже набирає швидкість. Він і стояв на цьому полустанку дві хвилини за розкладом. Похапали снасті, одяг і пострибали на чималому ходу в ніч. Простукав останній вагон, і ми залишилися сам на сам із глибокою темною ніччю та поземкою. Сховалися за самотньою будкою колійного обхідника — інших споруд не спостерігалося. І лише тут, за будкою, я не виявив на голові шапки. Отакої… Поїхала з хропуном. До Ташкента. Швидко роздягаюся, знімаю нижню блакитну сорочку, вдягаюся і, немов француз під Березиною чи німець у Сталінграді, намотую ці підкальсони на голову по-жіночому. Дочекалися світанку й рушили шукати озера з окунями. Знайшли. Озера дуже гарні, невеликі в діаметрі, завжди оточені очеретом і з цілком чистою, без снігу кригою. Глибина не більш як два метри. Клювання препогане. Ляжеш на кригу й бачиш, що смугасті беруть твою мормишку в щільне кільце, але не ближче ніж 10 cm від найближчого носа. Тупо дивляться на мормишку, але атакувати не поспішають. Що робити? Випили спиртику в очеретяному затишку та й рушили до свого полустанку ловити попутний потяг. Цікавим пояснював свій маскарад обміном шапки на рибу.
Кілька разів ходили із Сашком Першуковим на качок униз за течією Сирдар’ї, приблизно за три кілометри від Ленінська. Береги Дар’ї в наших краях — це невисокі, до 4 метрів, круті глинисто-піщані урвища, зверху порослі рідкою травою та саксаулом у вигляді невеликих кущів. У маленькій печері Сашко приховав доволі велику мату, сплетену дротом з очерету. Перетягли її на маленький острівець діаметром метрів шість, установили у вигляді кільця й усілися всередині цього укриття на принесені із собою ящики від метизів, попередньо виставивши на мілині штук п’ять гумових опудал. Зверху ми не прикриті, але це зовсім не бентежило наївну птицю, і качки майже відразу почали підсідати до наших обманок. Стріляємо й по черзі біжимо до залишеного за пів сотні метрів нижче за течією гумового «човна» — камери від ЗІЛа з приклеєним дном — підбирати трофеї. Течія річки швидка, а якщо підранок, то він, звісно, намагається втекти. Ось тут і починається потіха. Камера кругла, весла — ракетки. Якщо просто плисти, то ще терпимо, призвичаїшся. Але водити стволом рушниці в такому плавзасобі — марна справа. Ведеш стволами праворуч, «човен» рівно на такий самий кут повертається ліворуч, і навпаки… Кілька разів, прицілюючись, скручував тіло на 180 градусів, а може, й більше. Жах! Особливо жвавих підранків доводилося кидати, інакше доплив би до Аральського моря.